– Слава! – відповіло військо й розійшлося по домівках.
До старостиного дому теж гордо вернувся один з Гамплових вояків, несучи на плечі гвинтівку, що зосталась по якомусь китайському солдатові.
Так пан Гампл став старостою: треба визнати, що і його врядування вирізнялось обачливістю й спокоєм серед загальної анархії – завдяки мудрим порадам єпископа Лінди та шановних панів радників.
РОЗДІЛ XXVII. На Тихоокеанському атолі
– Щоб я пропав! – сказав капітан Трабл, – коли отой здоровило не їхній проводир.
– То Джіммі, – обізвався Г. X. Бонді. – Він, знаєте, служив у мене. Я думав, що він уже зовсім приручений.
– Ну й надали ж мені чорти, – провадив капітан, – кинути якір тут. Якась нікчемна... Герегеретуа!!! Га?
– Слухайте, – сказав пан Г. X. Бонді, кладучи гвинтівку на стіл, що стояв посеред веранди. – І оце всюди таке?
– А ви як думали? – відказав капітан Трабл. – Он на Раваїваї з’їли капітана Баркера з усією командою. А на Мангаї облупили трьох отаких мільйонерів, як оце ви.
– Братів Сазерлендів? – спитав Г. X. Бонді.
– Здається. А на острові Старбека засмажили урядового комісара. Отого гладкого Макдіна, ви його знали?
– Не знав.
– Не знали?! – скрикнув капітан. – Слухайте, а давно ви тут?
– Та вже дев’ятий рік, – відповів пан Бонді.
– Ну, то ви могли б його й знати, – дорікнув капітан. – Уже дев’ятий рік, кажете? Бізнес, еге? Чи, може, знайшли затишний куточок? Від нервів?
– Ні, – відповів пан Бонді. – Розумієте, я передбачав, що на світі сколотиться вся ця буча, а тому завчасу зійшов з дороги. Я думав, що тут буде спокійніше.
– Ага, спокійніше! Ви не знаєте наших чорношкірих лобурів. Тут, лебедику, потрошку весь час іде війна.
– Та ні, – заперечив Г. X. Бонді, – тут таки справді був мир. Цілком порядні хлопці, оті папуаси, чи як там ви їх називаєте. Тільки останнім часом трохи... почали... Ви знаєте, я не розумію як слід, чого вони хочуть.
– Нічого надзвичайного, – пояснив капітан. – Просто – з’їсти нас.
– З голоду? – здивувався Бонді.
– Не знаю. Скорше з побожності. Такий обряд, розумієте? Щось таке ніби причастя. Воно в них час від часу спалахує.
– Ах так... – замислено промовив пан Бонді.
– Кожен має свого коника, – пробурчав капітан. – У них тут коник – з’їсти чужинця й закоптити його голову.
– Ще й закоптити? – пан Бонді аж скривився.
– Ет, це вже після смерті, – потішив його капітан. – Сховають копчену голову на згадку. Ви бачили такі засушені голови в Окленді, в етнографічному музеї?
– Ні, – відказав Бонді. – Гадаю, що... що я б... не дуже принадно виглядав, якби мене закоптили.
– Авжеж, ви для цього занадто огрядний, – критично зауважив капітан. – Худу людину воно б так дуже не змінило.
Капітанові слова анітрохи не заспокоїли Бонді. Він понуро сидів на веранді свого бунгало на кораловому острові Герегеретуа, якого купив саме перед Найбільшою війною. Капітан Трабл грізно супився на мангрові та бананові хащі, які обступали бунгало.
– Скільки тут тубільців? – спитав він несподівано.
– Десь із сто двадцятеро, – відповів Г. X. Бонді.
– А нас у бунгало?
– Семеро, разом з кухарем-китайцем.
Капітан зітхнув і поглянув на море. Там стояло на якорі його судно “Папеете”, але, щоб потрапити туди,, треба було пройти вузькою вуличкою між мангровими деревами, а це була не дуже приємна перспектива.
– Слухайте, сер, – озвався він трохи перегодя. – А за що, власне, там, у світі, воюють? За якісь кордони?
– Ні, за щось менше.
– За колонії?
– Ще менше.
– За... торговельні угоди?
– Ні. Тільки за істину.
– За яку істину?
– За абсолютну істину. Розумієте, кожен народ хоче мати свою абсолютну істину.
– Гм... – гмукнув капітан. – А що це, власне, таке?
– Нічого. Просто така людська пристрасть. Ви ж чули, що там, у Європі, і взагалі, з’явився в світ отой... Ну, розумієте, бог.
– Чув.
– От через це все й діється, розумієте?
– Не розумію. Я б сказав, що справжній бог... ну, знаєте, зробив би лад у світі. А той, що там, не може бути справжнім, нормальним богом.
– Помиляєтеся, друже, – заперечив Г. X. Бонді (видимо радий, що нарешті може поговорити з незалежною й досвідченою людиною). – Я вам кажу, що це таки справжній бог. Але дещо скажу вам ще: він занадто великий.
– Ви так гадаєте?
– Так. Він нескінченний. У цьому ж бо й увесь клопіт. Розумієте, кожен відміряє собі на ньому своїх кілька метрів і думає, що це весь бог. Привласнить отакий його маленький відламочок або утиночок, а думає, що має його всього. Що ви скажете?