Надвечір вони прокидаються, насторожено перезираються і хапаються за зброю. І враз один з них – історія ніколи не довідається, як його звали, – каже:
– Хай йому хрін, хлопці! Може, годі вже?
– Правду кажеш, чоловіче, – з полегкістю промовляє другий і знову кладе рушницю.
– То дай мені шматок сала, бараняко, – не без ніжності озивається третій.
Четвертий на те:
– Ох, чорт, як же закурити хочеться! Може, хто має, людоньки?
– Ох, і відлежусь же! – зітхає п’ятий. – Ми більше не граємось.
– Я тобі дам “спортку”, – пропонує шостий, – а ти мені дай шматок хліба.
– Додому, ви лишень подумайте, додому! – мовить сьомий.
– Твоя стара тебе дожидає? – питає восьмий.
– Господи, це ж я вже шість років у справжній постелі не спав! – згадує дев’ятий.
– Дурне було діло, хлопці, – каже десятий і спльовує.
– Авжеж, – погоджується одинадцятий. – Але відтепер ми й пальцем не ворухнемо.
– А таки не ворухнемо, – погоджується дванадцятий. – Нема дурних. Гайда, хлопці, додому!
– Який я радий, що вже цьому кінець, – підсумовує тринадцятий і перевертається на другий бік.
Можна собі уявити, що отак приблизно скінчилась Найбільша Війна.
РОЗДІЛ XXX. Закінчення
Минуло багато років. У трактирі Дамогорських сидить механік Брих, тепер власник слюсарної майстерні, і читає “Лідове новіни”.
– Зараз будуть готові ліверні ковбаски, – каже трактирник, виходячи з кухні. Ти ба, це ж Ян Біндер, колишній власник каруселі; він погладшав і вже не носить смугастої футболки, але це він!
– А куди нам квапитись, – повільно відказує пан Брих. – Адже і патера Йошта ще немає. І пана редактора Рейзека.
– А... як там пан Кузенда? – питає пан Біндер.
– Ну, самі знаєте. Хиріє помаленьку. Який то славний чоловік, пане Біндер!
– Атож, – погоджується пан трактирник. – Я... не знаю, пане Брих... може б, ви занесли йому від мене трохи цих ковбасок. Сьогодні дуже добрі вдались, і якби ви, пане Брих, були такі ласкаві...
– Та залюбки, пане Біндер, це ж так потішить старого, що ви його не забуваєте. З превеликою радістю віднесу.
– Слава Ісусу Христу, – весело озвалось на дверях, і канонік Йошт, рум’яний з морозу, вже скинув і повісив капелюх та кожушок.
– Добривечір, велебний отче, – відповів пан Брих. – А ми вже чекаємо, чекаємо...
Патер Йошт смачно випнув губи й потер змерзлі руки.
– То що там пишуть у газеті, пане майстре?
– Та оце якраз читаю: “Президент республіки призначив молодого вченого, приват-доцента доктора Благоуша екстраординарним професором”. Пам’ятаєте, пане каноніку, це той самий Благоуш, що писав тоді про Кузенду.
– Ага, ага, – сказав патер Йошт, витираючи окуляри. – Безвірник, звичайно. Вони там в університеті всі безбожники. І ви теж безбожник, пане Брих.
– Ну, пан канонік за нас за всіх помолиться, – озвався пан Біндер. – Ми ж йому на небі потрібні будемо для практики. То дві й одну, велебний отче?
– Атож. Дві й одну.
– Добривечір, – буркнув редактор Рейзек, входячи до трактиру. – Та й холодюка ж!
– Доброго вечора, – зрадів пан Біндер. – Оце то гості!
– Так що там нового? – жваво спитав патер Йошт. – Що там чути у вас у редакції? О, я замолоду теж писав до газет!
– А мене ж той Благоуш теж згадав тоді в газеті, – сказав пан Брих. – У мене воно й досі лежить вирізане. “Апостол Кузендиної секти” чи якось отак він мене назвав. Ох-ох, де ті часи!..
– Вечерю, – звелів пан Рейзек.
І вже пан Біндер та його дочка подали на стіл ліверні ковбаски; вони ще шкварчали, всі в масних бульбашках, лежачи на пишній капусті, мов турецькі одаліски в перинах. Патер Йошт гучно заплямкав губами й розрізав першу красуню.
– Смакота, – сказав за хвильку пан Брих.
– М-м, – ще за хвильку озвався пан Рейзек.
– Ну, Біндере, ці вдались так удались, – похвалив канонік.
Панувала вдячна, зосереджена тиша.
– Запашний перець, – зауважив пан Брих. – Люблю я його.
– Тільки щоб не забагато.
– Ні, тут саме в міру.
– А шкурка щоб хрумка була.
– Угу.
І знову довга пауза.
– А капустка щоб була біленька.
– У Моравії, – озвався пан Брих, – капусту варять, як кашу. Я там був на мандрах, після науки. Рідка, прямо тече.