— Гадаю, ви маєте слушність, сер.
— А ви не боїтеся?
— Я вважаю, що краще бути відвертим, сер.
Лікар кивнув, однак вираз його обличчя не змінився.
— Чому ви хочете стати програмістом?
— Як ви тільки-но сказали, сер, це відповідальний і складний фах. Програмісти виконують важку і складну роботу. Мені вона подобається, і я думаю, що впораюся з нею.
Лікар Антонеллі відклав папери і роздратовано глянув на Джорджа.
— Звідкіля ви знаєте, що вона вам до вподоби? Мабуть, сподіваєтеся, що вас одразу заберуть на якусь з планет класу А.
«Він намагається залякати мене, — захвилювався Джордж. — Пануй над собою і кажи правду!»
— Звісно, програміст має більше шансів, — сказав Джордж. — Та якби мене залишили на Землі, робота не стала б подобатись мені менше, я знаю.
— Нехай так, але звідки ви знаєте?
Запитання поставлено таким тоном, наче на нього годі було відповісти розумно, і Джордж змусив себе не посміхнутись. Адже він знав відповідь.
— Я читав про програмування, — сказав він.
— Що?
На обличчі лікаря з’явився щирий подив, і Джорджеві стало дуже приємно.
— Я читав про програмування, сер, — повторив він. — Я придбав книжку і простудіював її.
— Книгу для дипломованих програмістів?
— Так, сер.
— Але ж ви не могли розуміти, що там написано.
— Спочатку. Та я дістав книжку з математики, електроніки й розібрався в них, наскільки міг. Я, звичайно, знаю не так уже й багато, проте все-таки досить, аби зрозуміти, що мені подобається цей фах і що я можу бути програмістом.
(Навіть його батьки нічого не знали про схованку, де ві зберігав оті книжки, і не здогадувалися, чому він стільки часу проводить у своїй кімнаті і чому не висипається).
Лікар відтяг двома пальцями шкіряну бганку під підборіддям.
— А навіщо воно тобі, синку?
— Хотілося перевірити, чи справді цей фах цікавий.
— Але ж ви знаєте, що це не має ніякої ваги. Хоч би як подобався фах, ви не здобудете його, якщо фізіологія мозку показує, що ви здібні для іншої діяльності. Ви це знаєте?
— Мені казали, — обережно відповів Джордж.
— Повірте, що то правда.
Джордж промовчав.
— Чи ви гадаєте, що вивчення якоїсь дисципліни перебудує клітини мозку в потрібному порядку? А є ще одна теорія — радити вагітній жінці частіше слухати прекрасну музику, щоб дитина стала композитором. Виходить, ви в це вірите?
Джордж почервонів. Звичайно, він думав і про такі речі. Він вважав, що, постійно тренуючи свій мозок у вибраній галузі, здобуде таким чином перевагу. Значною мірою саме ця надія підтримувала його впевненість.
— Я ніколи… — почав він, але не знайшов, що сказати.
— Так ось, ви помиляєтесь. О боже, юначе, ваш мозок сформований ще до того, як ви народжуєтесь. Він може змінитися тільки від удару, досить сильного, такого, що пошкодить клітини чи розірве кров’яні судини, чи від пухлини, або важкого інфекційного захворювання — у будь-якому разі через щось гірше. Але вплинути на структуру мозку, вперто про щось думаючи, просто неможливо. — Він замислено подивився на Джорджа і додав: — Хто вам таке порадив?
Украй пригнічений Джордж судомно ковтнув.
— Ніхто, лікарю. То моя власна ідея.
— А хто знав про ваші заняття?
— Ніхто, лікарю. Я не хотів нічого лихого.
— Хто сказав, що це погано? Даремно — тільки й всього. А чому ви приховували свої заняття?
— Я… я думав, що з мене будуть сміятися.
Він раптом згадав про недавню суперечку з Тревіліяном. Дуже обережно, наче така думка тільки-но зародилася в глибині його свідомості, Джордж завів розмову про можливість студіювати якийсь предмет, набуваючи знань, так би мовити, вручну, поступово і потроху. Тревіліан зареготав: «Джордже, ще не вистачає, щоб ти почав лагодити своє взуття чи ткати полотно на сорочку». Тоді Джордж подякував собі за потаємність.
Поринувши у невеселі роздуми, лікар Антонеллі перекладав з місця на місце щойно вивчені плівки. Потім сказав:
— Займімося аналізами. Бо так нам нічого не вирішити.
До скронь Джорджеві приліпили дротики. Почулося дзижчання, і знову через мозок промайнули спогади десятирічної давності.
Джорджеві руки похололи і зволожніли, серце шалено стугоніло. Ні в якому разі не треба було казати лікареві, що він потай читав книжки.
Він подумав, що у всьому винна його клята пиха. Закортіло показати, який він кмітливий і заповзятий, а натомість продемонстрував своє марновірство та неосвіченість, наструнчивши лікаря проти себе. (Він міг присягнутися, що Антонеллі зненавидів його, вбачаючи у ньому спритного кар’єриста).
Тепер Джордж довів себе до такого стану, що вже не мав сумнівів: аналізатор покаже чистісіньку нісенітницю.
Він не помітив, коли з нього зняли дротики. Раптом усвідомив, що перед ним лікар, який задумливо дивиться на нього. Все скінчилося: дротиків не було. Відчайдушним зусиллям волі Джордж опанував себе. Він остаточно розпрощався з мрією стати програмістом. Її знищили за якихось десять хвилин.
— Мабуть, що нічого не вийде? — похмуро запитав Джордж.
— Що — не вийде?
— Я не буду програмістом? Лікар потер носа і сказав:
— Заберіть свій одяг і йдіть до кімнати 15-С. Там на вас чекатимуть папери і мій висновок.
— Хіба я вже здобув освіту? — вразився Джордж. — Мені здавалося, що це тільки…
Лікар Антонеллі подивився вбік, на письмовий стіл.
— Вам усе пояснять. Робіть, як я сказав.
Джордж безпорадно силкувався вгадати, про що ж йому скажуть. Що він має право тільки на фах дипломованого чорнороба? Його хочуть підготувати до цієї новини, призвичаїти до фаху.
Він раптом цілком повірив у правдивість своєї здогадки, і йому довелося напружити всі сили, щоб не закричати.
Зашпортуючись, він поплентався до свого місця в залі очікування. Тревіліяна там не було, і якби Джордж добре воло дів собою, щоб тверезо оцінювати навколишнє, то мав би дякувати своїй долі. Тут майже нікого не залишилося — тільки «хвіст» алфавіту. Хлопці наче були не від того, аби розпитати його що і як, та у них, змучених очікуванням своєї черги, не стачило сили витримати сповнений ненависті й люті погляд.
Яким правом вони будуть кваліфікованими фахівцями, а він — чорноробом? Чорноробом! Джордж був у цьому переконаний.
Службовець у червоній формі повів його лункими коридорами вздовж вервечки дверей. За ними розташувалися групи фахівців — де по двоє, де по п’ятеро душ: механіки-мотористи, інженери-будівельники, агрономи… Існували сотні фахів, більшість із яких буде репрезентовано одним чи двома жителями цього маленького містечка.
Зараз Джордж ненавидів їх усіх: статистиків, бухгалтерів, тих, хто важливіший, і тих, хто скромніший. Він ненавидів їх за те, що вони вже здобули свої обмежені знання і в них уже визначена доля, а у нього, все ще не навченого, попереду тяганина й невідомість.
Джордж дістався до дверей з номером 15-С. Його завели в пусту кімнату і залишили. На якусь мить він піднісся духом. Якби ця кімната була для чорноробів, тут, звичайно, вже сиділи б десятки юнаків.
Біля невисокої, заввишки по пояс, переділки ковзнули розсувні двері, й до кімнати зайшов літній сивоголовий чоловік. Він посміхнувся, показавши рівні, мабуть, штучні, зуби. Проте у нього було молоде гладеньке обличчя й гучний голос.
— Добрий вечір, Джордже! — привітався він. — Бачу, цього разу до нас у сектор потрапив тільки один.
— Тільки один? — безпорадно запитав Джордж.
— Таких, як ти, на Землі тисячі. Ти не самотній. Джордж почав дратуватися.
— Я нічого не розумію, сер, — сказав він. — Яка в мене класифікація? Що тут коїться?
— Спокійно, синку. З тобою все гаразд. Таке могло б статися з кожним. — Він простягнув руку, і Джордж машинально взявся за неї. Тепла долоня міцно потисла Джорджеву долоню. — Сідай, синку. Мене звуть Сем Елленфорд.