- А у вас, я бачу, м╕цн╕ нерви, друже, - запустив "холодну голову" Марк. - ╤ вивести з р╕вноваги м╕стера Фокса не так уже й легко.
У словах поета звучала повага. Нав╕ть захоплення.
- Не завжди, - сухо в╕др╕зав Богдан. - ╤нколи починаю брататися з торнадо. ╤ тод╕ називаюсь "м╕стер Тайфун". - Але Тейлор, схоже, залишився при сво╓му. В╕н почав неголосно, але з виразною ╕нтонац╕╓ю:
Ти б╕льш не стукай у в╕кно мого життя,
Й не виринай зненацька з небуття,
Й не см╕йся так смертельно-╕звабливо,
Бо це не доведе нас до пуття.
╤ н╕ тоб╕, ╕ н╕ мен╕ цього не треба...
Тож не затьмарюй син╕ мого неба...
Лисиця швидко переодягся. ╤ чолов╕ки, залишивши номер, рушили за гувернанткою. Але не на край св╕ту. Хоч як не шкода...
27 вересня 1993 року, остр╕в Авг╕, 09 год. 24 хв.
Мешкала м╕с Стефанопулос у дв╕ст╕ першому номер╕. По-сус╕дськи з Тейлором. Коли йшли коридором, розминулися з "Гойко М╕т╕чем". Той, одягнутий у легкий тен╕сний костюм "adidas", вийшов ╕з дв╕ст╕ третього номера й почимчикував, скор╕ш за все, на прогулянку.
Богдан узяв з рук д╕вчини ключа, пом╕тивши, що вона ма╓ красив╕ руки з тонкими довгими пальцями ╕ бездоганним ман╕кюром. Та й зовн╕ симпатична. У цьому переконався лише зараз. "Що ж, - "зарах.", - промайнуло в голов╕. - Учора ж н╕чого особливого в н╕й не пом╕тив".
Проблему владнали за хвилину. Богдан, наче досв╕дчений квартирний злод╕й, трошки почаклувавши, розчинив двер╕, за що одержав в╕д м╕с Стефанопулос щиру подяку. ╤ - разючу посм╕шку. Яка насипала на п'явок сол╕.
- Без чолов╕чих рук н╕де не об╕йтися, - радо сказала д╕вчина, але тут же р╕зко додала: - У господарств╕, звичайно.
╤ одразу запалали щоки.
- Так-так, - промовив м╕стер Тейлор, дивлячись при цьому на Богдана, - чолов╕ки - найголовн╕ш╕ ╕стоти на Земл╕. П╕сля ж╕нок, звичайно.
Ус╕ засм╕ялись. Усм╕шка ╢лени остаточно довела обом, що гувернантка "взагал╕, так н╕чогенька".
- А скаж╕ть, м╕с Стефанопулос, - поц╕кавився Богдан, коли д╕вчина взялась за ручку, щоб зникнути в номер╕, - кухар м╕стера Казандзак╕са, випадково, не француз?
Д╕вчина хмикнула ╕, не в╕дпов╕вши, зачинила за собою двер╕.
Тейлор, дивлячись на зачинен╕ двер╕, став читати:
Отут колись стояли: я ╕ ти
╤ в оч╕ одне одному дивились.
Стояли довго, ╕ з╕рки втомились
Св╕тити нам кр╕зь тисячн╕ св╕ти.
Вздовж вулиць цих колись блукали ми,
Рука в руц╕, з над╕╓ю над╕я...
Знов плаче б╕дне серце ╕ рад╕╓,
Як бачу з листу жовт╕ килими.
А там, п╕д кленами, сказала ти колись,
Що наше щастя, мабуть, заблудилось...
О, б╕дне серце, як же ти молилось,
Шляхи щоб наш╕ б╕льш не роз╕йшлись.
- Ну-ну, - закивав Лисиця, - вам би т╕льки познущатись.
- Не т╕льки, - ╕рон╕чно в╕дпов╕в поет.
27 вересня 1993 року, остр╕в Авг╕, 09 год. 35 хв.
У ресторанчику людей небагато. Два "ветх╕ д╕дки" - один столик. Патлатий худий хлопець - ще один. Трет╕й столик - схожа на черницю поважна дама. Вона п╕дозр╕ло провела поглядом Лисицю й Тейлора, поки т╕ й соб╕ с╕ли, а пот╕м продовжила трапезу.
З'явився елегантний оф╕ц╕ант ╕ попростував до нових в╕дв╕дувач╕в. Т╕ зробили замовлення й стали чекати. М╕стер Тейлор дуже здивувався, коли почув назву страви, яку замовив Богдан, - "еп╕грама з ягняти". Але вир╕шив не розпитувати, поки не побачить ув╕ч того кул╕нарно-л╕тературного витвору. Тому почав здалеку.
- А скаж╕ть, м╕стере Богдан, чому ви запитали м╕с Стефанопулос про тутешнього кухаря? - поц╕кавився поет, розгортаючи серветку.
Богдан п╕дсунувся з╕ ст╕льцем ближче до столу й посм╕хнувся:
- Я бачив, що це питання пост╕йно готове злет╕ти з ваших вуст. Але поц╕кавились ви аж тут. Чому?
- Мен╕ здалося, що з ним пов'язана якась та╓мниця. Тому й хот╕в поговорити без зайвих вух, - пошепки мовив Тейлор.
- Шкода вас розчаровувати, але - жодно╖ та╓мниц╕. Хот╕в почути п╕дтвердження чи спростування свого здогаду. Просто вчора нас годували за звичаями французько╖ кухн╕. Ви не пом╕тили?
- Н╕, - зм╕шуючи розчарування з подивом, протяг поет.
- А я пом╕тив одразу. Захоплююсь французькою кухнею. Правда, б╕льше люблю ласувати, н╕ж готувати, та все одно, - жваво пов╕в Богдан.
- ╤ в чому ж, якщо це не "секрет ф╕рми", полягають от╕ звича╖?
- Найперше - сувора посл╕довн╕сть подач╕ страв. Починають з холодних закусок. Дал╕ йдуть гаряч╕, але перед ними можуть подати, ну, скаж╕мо, диню, а не лишають ╖╖ на десерт. П╕сля гарячого - основна страва - м'ясне або рибне. Але тут ╕сну╓ одне застереження: якщо в меню включене ╕ те, й ╕нше, риба повинна з'явитися на стол╕ першою. Дал╕ йдуть овоч╕, без котрих французький об╕д обходиться дуже й дуже р╕дко. Салат зм╕нюють сири. Потр╕бно сказати, що ╖х у Франц╕╖ виготовляють у форм╕ невеликих головок, нар╕зають до столу трикутними шматочками. П╕сля сир╕в подають так зване "антреме". У буквальному переклад╕ це слово означа╓ "м╕ж стравами". "Антреме" - це креми, ароматизован╕ апельсином, кавою, шоколадом; суфле, млинчики, пончики. Ус╕ ц╕ солодощ╕ мусять створити плавний перех╕д до десерту. Нер╕дко "антреме" зам╕ню╓ сам десерт, п╕сля якого пода╓ться кава... Друзяка Ларошфуко мав рац╕ю, коли говорив: "╥сти - це потреба, ум╕ти ╖сти - мистецтво".
- Склада╓ться вражання, що ви спец╕ал╕ст у кул╕нар╕╖, а не ф╕лолог╕╖. Дякую за зм╕стовну лекц╕ю.
- Одне ╕ншому не заважа╓, - п╕дтримав добрий гумор Лисиця. - А торт учорашн╕й пам'ята╓те?
- Так, - в╕дпов╕в поет. - В╕н мав форму велетенського серця. Мен╕ тод╕ ще добрий шмат д╕стався. З шикарною кремовою трояндою.
- Пробачте, м╕стере Тейлор, - захвилювався Богдан, - мен╕ треба вийти.
На виход╕ з╕ткнувся н╕с у н╕с ╕з "Дволиким" ╕ вв╕чливо дав йому дорогу. "Дволикий" пройшов до зали, с╕в за в╕льний столик ╕ заходився чекати на оф╕ц╕анта. Той з'явився за к╕лька хвилин, несучи замовлення Тейлора й Богдана. Залишивши ╖жу й напо╖, в╕н п╕д╕йшов до нового кл╕╓нта, узяв замовлення ╕ вкотре зник.
Поет отримав св╕й ростб╕ф та легке червоне вино. Богданов╕ ж на великому блюд╕ принесли г╕рку картопляного пюре з викладеною на ╖╖ вершин╕ кв╕ткою з семи зелених горошин. П╕дн╕жжя г╕рки обведене двома колами: першим, тонким, теж ╕з зеленого горошку, ╕ другим, значно товст╕шим, у якому чергувалися котлетки й трикутн╕ шматочки м'яса, укрит╕ др╕бненькими хл╕бними крихтами. Над╕т╕ на к╕сточки чотири пап╕льйотки, що розд╕ляли м'ясне коло на чотири р╕вн╕ дуги, завершували цей "язикопроковтувальний натюрморт". Б╕ля страви оф╕ц╕ант поставив склянку з червонуватим напо╓м. Тейлор не без зац╕кавлення дивився на цей кул╕нарний витв╕р. В╕н твердо вир╕шив: коли повернеться Лисиця, обов'язково скуштувати ц╕╓╖ звабливо╖ страви.
За к╕лька хвилин оф╕ц╕ант з'явився знову й попрямував до столика "Дволикого", несучи замовлення. Серед ╕ншого - ╕ порц╕ю морозива з шоколадом ╕ гор╕хами.
"А цей красунчик з голл╕вудською зовн╕шн╕стю такий же сластьон, як ╕ Лисиця", - подумав поет.
Новим охочим попо╖сти став "Гойко М╕т╕ч". У знайомому вже тен╕сному костюм╕ ╕ з╕ скрученою в трубочку газетою в╕н пройшов до в╕льного столика й "окупував" його. Поки не було оф╕ц╕анта, розгорнув газету й почав роздивлятися.
З'явилися близнюки. Учора поет ╖х наче не бачив. Не пом╕тив просто. А може, - залишилися з минулого за╖зду. Таке теж може бути. Йдучи, про щось неголосно говорили. Теж обрали в╕льне м╕сце. ╤ перемовлятися продовжили.