Не ховаючи пап╕рця, Богдан п╕д╕йшов ближче до ст╕ни.
- Лукас мусив стояти там, б╕ля розчиненого в╕кна. Причому, такою вже ледачою ╓ людина, що у дев'яти з десяти випадках вона обов'язково спира╓ться на п╕дв╕коння, - мовив, дивлячись на в╕кно дв╕ст╕ сьомого номера, Лисиця, а пот╕м опустив голову, пройшов ще дек╕лька крок╕в до живоплоту й пов╕в дал╕: - "Ункас" же, щоб лишатися непом╕ченим, мусив ховатися в цих кущах. М╕сце для схованки непогане. Але зв╕дси кут буде ще гостр╕шим.
Тейлор подивився на кущ╕, пот╕м пров╕в уявну л╕н╕ю до в╕кна й мовив:
- Ваша правда. ╤ якщо припустити, що хлопець зал╕з на дерево, - Марк подивився на могутн╕ кедри, що височ╕ли над кущами, ╕ знову сполучив уявною л╕н╕╓ю ╖хн╕ верх╕вки з в╕кном, - то ваш╕ в╕с╕мдесят градус╕в ╕ справд╕ тут найб╕льш╕. Де вже там сто... - В╕н на мить замислився, а пот╕м п╕д╕йшов до Богдана, поглянув у в╕ч╕ й пов╕льно промовив: - Невдаху Лукаса вбито не через в╕кно...
- ╤ не "Ункасом"...
Лисиця задумався й в╕двернувся.
- Можливо... - закивав поет, а пот╕м, н╕би прозр╕ваючи, додав: - Послухайте, "м╕стере Фокс"... Ми зовс╕м забули...
- Що? - Лисиця теж ожив.
- Оглянути м╕сце, де м╕г ховатися вбивця. - Тейлор повернувся й показав: - Ось ц╕ кущ╕. - В╕н п╕д╕йшов до живоплоту й почав нишпорити.
Не встиг Богдан наблизитися, як з кущ╕в тихо долинуло:
- ╢, чу╓те, Богдане, ╓!
Тривожне передчуття зупинило Лисицю на п╕вдороз╕. Що м╕г знайти Тейлор?
Коли поет вип╕рнув з густо╖ зелено╖ ст╕ни, Богдан зрозум╕в, зв╕дки тривога. Марк тримав п╕р'╖ну. Довгу барвисту п╕р'╖ну. Одну з тих, що прикрашали головний уб╕р "Ункаса"...
- Абсурд, - т╕льки й спром╕гся на те Лисиця.
- Згоден. - Поета охопила зосереджен╕сть. - Та все ж - ма╓мо два факти, що виключають один одного: неможлив╕сть убивства через в╕кно ╕ речовий доказ, що "Ункас" усе-таки щось робив у кущах.
- "Щось робити" - не означа╓ вбити... - тримався свого Лисиця. - До реч╕, ваш "речдок" м╕г потрапити сюди ╕ вчора, й позавчора, ╕ минулого року.
- Р╕к - це багато. - Категорично в╕др╕зав Тейлор. - П╕р'╖на "св╕жа". Див╕ться, як╕ яскрав╕ кольори.
Богдан оглянув ╕ погодився. Нова!
Тейлор заховав п╕р'╖ну "за пазуху" футболки:
- Про все розпов╕мо пол╕сменам... Ох, диви, лоскотно... Спод╕ваюсь, вони скоро прибудуть. Хоч би тямущих прислали, а не якихось там "╕нспектор╕в Лестрейд╕в".
- Навряд, - кисло посм╕хнувся Лисиця. - Лестрейд без Холмса - вже й не Лестрейд. А Маестро на остров╕, на жаль, нема╓. В╕н би з ус╕м швидко роз╕брався. Нав╕ть не докуривши трубки...
- Н╕чого не вд╕╓мо, - усм╕хнувся поет. - Х╕ба що помр╕╓мо...
- Це точно, - погодився Богдан. - Майже в╕рш... Та нав╕ть мр╕яти ╕з ситим шлунком краще...
- Який глибокий натяк...
- Отож...
27 вересня 1993 року, остр╕в Авг╕, 15 год. 16 хв.
У дверях ресторанчика фейсом до фейса зустр╕лися з мадам Бр╕ссон. В╕д не╖ в╕яло при╓мними парфумами. П╕д правим оком Богдан розглед╕в обриси великого синця, що ледь-ледь проглядали кр╕зь старанно накладений крем. Ж╕нка встигла надягти нову сукню, що показувала шикарн╕сть того, що п╕д нею, ╕ здавалася ще красив╕шою. Як це ╖й вда╓ться? Краса ма╓ бути пост╕йно новою. Мабуть, саме так ╖╖ розум╕╓ Кр╕ст╕н.
Поет узявся знову за улюблену зброю:
╤ ск╕льки б рок╕в не в╕дм╕ряно мен╕
Розб╕йницею-долею мо╓ю,
Ти надихатимеш поета на п╕сн╕.
На честь твою ╕з них я навесн╕
Акорд╕в ╕ в╕рш╕ з╕тчу алею.
- Якщо це про мене, - щиро дякую, - в╕дпов╕ла Кр╕ст╕н, але оч╕куваного ефекту в╕д в╕рша н╕ поет, н╕ Богдан не побачили. Ж╕нка залишалася сумною.
- Ма╓те чудовий вигляд. - Лисиця п╕дн╕с компл╕мент неспод╕ваним букетом. Але вглед╕вши, як за спиною Кр╕ст╕н вир╕с ╖╖ завжди розгн╕ваний Отелло, пошкодував.
- Облиште, - розчаровано мовила мадам Бр╕ссон. - Н╕як╕ компл╕менти не вт╕шать мене.
- Що трапилось? - напружився Богдан. Про себе ж подумав: "Невже нова непри╓мн╕сть? Чи не забагато ╖х для одного дня? Чи, може, мадам Бр╕ссон побива╓ться за неб╕жчиком? Скидалось на те, що м╕ж ними починався роман. Це й законом╕рно. Обо╓ ж красив╕. Хоча... При чолов╕ков╕ не виказала б туги. Та ще й такому, як Альбер... Приховувала б. Що ж бентежить цю "французьку королеву"?".
- А ви н╕чого не чули? - Ж╕нка засмучено похитала головою. - Альбере, поясни. Ти зум╕╓ш краще.
Богдан засумн╕вався, але став натурником для уважност╕.
Мсь╓ Бр╕ссон набундючився й п╕д╕йшов ближче.
- Так, друз╕, - похитав головою, в╕дчуваючи, як його вага зроста╓. - Сталося велике лихо. Може, нав╕ть, страшн╕ше за перше.
- Ще одне вбивство?! - вирвалось у Тейлора. Саме це здавалося йому страшн╕шим за смерть Лукаса.
- Краще б уже вбили когось, - д╕ловито почав Бр╕ссон, але зрозум╕в, що ляпнув дурницю, занадто п╕зно, тому зак╕нчив теж уголос, - н╕ж таке... Як же ми тепер... Як Роб╕нзон Крузо?
"Ну в╕н ╕ телепень, - подумав Богдан, - Кр╕ст╕н зробила б це краще. Та й чути з вуст красун╕ будь-яку страшну новину не так моторошно. Нав╕ть про к╕нець св╕ту". А вголос запитав:
- Про що це ви?!
- А що тут не ясно? - розсердився Альбер. - Хтось з╕псував рад╕останц╕ю. Розтрощив усе сокирою. ╤ тепер ми в╕др╕зан╕ в╕д св╕ту. В╕д цив╕л╕зац╕╖. Хоч рятуйте кричи!
З'ясовувати, що сп╕льного у цього недотепи з цив╕л╕зац╕╓ю, Богдан не став. Тепер ним верховодило нове бажання: знайти в╕дпов╕дь на питання "хто ╕ як?".
- Якби знати, хто та падлюка, я б його надво╓ розламав. - Альбер вимовив це так р╕шуче, майже скрегочучи зубами, що сумн╕ви нав╕ть ╕ не подумали народитись. В╕н точно зробить саме так. Заважа╓ одне: нев╕домо, "хто та падлюка".
То он воно що?! Рад╕останц╕я... А це й справд╕ халепа. ╤ хоч до Роб╕нзона ╖м далеченько, перспективка посм╕халась не така вже й весела. Але найголовн╕ше - пол╕ц╕я. Чи встиг Казандзак╕с пов╕домити про вбивство? Якщо н╕, то... Життя ста╓ все ц╕кав╕шим. ╤ воно, це життя, - невблаганна реальна реальн╕сть.
Нехтуючи правила, Лисиця з Тейлором швидко рушили до рад╕останц╕╖. До господарських буд╕вель. Що вона там - знали з великого плану територ╕╖, вив╕шеному в хол╕ "Прер╕╖". Щоб д╕статися туди, сл╕д подолати б╕льшу в╕дстань, н╕ж маршрут "к╕мната - ресторан". Але яке це тепер мало значення? Богдан ╕шов - майже б╕г - попереду. Поет м╕ряв в╕дстань довгими кроками, рухаючись сл╕дом. Але разом - потужна сила.
Дорогою зустр╕ли спочатку "Гойко М╕т╕ча", а пот╕м ╕ двох "ветхих д╕дк╕в", як╕ по черз╕ здивовано провели поглядом "цих двох божев╕льних".
В╕дчинили двер╕, не постукавши. Картина постала сумна. Нав╕ть сумн╕ша, н╕ж оч╕кували. Посеред к╕мнати на ст╕льц╕ сид╕в б╕долашний порть╓ й задумливо смалив. Подумки мандруючи далеко. Бо в╕д того, що д╕╓ться останн╕м часом на остров╕, хочеться гайнути куди-небудь у суз╕р'я Ор╕она. Кожн╕й притомн╕й людин╕. Але Казандзак╕с зараз таким не був. Як, власне, й "лицар╕" Ордену детектив╕в. Коли вони з'явилися на пороз╕, порть╓ п╕дняв утомлений погляд ╕ випустив дим.
- Що трапилося, м╕стере Казандзак╕с? - поц╕кавився, в╕дхекуючись, Тейлор.
Казандзак╕с газонув ще раз. Мабуть, щоб не закричати в╕д гн╕ву. Чи щоб не роз╕рвалося серце. Бо в╕д такого до цього недалеко.
- Божев╕лля, - ледве-ледве вимовив в╕н ╕ знову затягнувся. Приречен╕стю порть╓ нагадував засудженого до страти ("...й оскарженню не п╕дляга╓"). Який нарешт╕ зрозум╕в, наск╕льки цей св╕т несправедливий. Але зробив це надто п╕зно.
Богдан з поетом обвели к╕мнату поглядами й жахнулися: варварська рука нещадно потрощила прилади.
- А пол╕ц╕ю ви встигли пов╕домити?