- Бо нема╓ зач╕пок. Точн╕ше, ми ╖х не бачимо. Дивимося або не туди, або туди, але не так. Проблема.
- Так, проблема. Але ж ми не здамося? - п╕дморгнув поет.
- Здаватися - "не м╕й проф╕ль", - наблизився до його обличчя Богдан.
- Не м╕й теж, - так само впевнено в╕дпов╕в Тейлор.
28 вересня 1993 року, остр╕в Авг╕, 11 год. 49 хв.
Рушили до панс╕онату. Йшли непосп╕хом. Кожен думав про сво╓. Хоча те "сво╓" неодм╕нно перестрибувало у "сп╕льне". Таке воно пустотливе. Непосидюче. ╤ прудке.
Богдан зупинився ╕ сказав:
- А що, коли Казандзак╕с усе вдало з╕м╕тував. Б╕дний та нещасний лежить ╕ стогне, переводячи стр╕лки на Альбера. Ми в╕римо в це, а Казандзак╕с тим часом святку╓ перемогу. П╕дозру в╕д себе в╕дв╕в. Рану його ми не бачили? Не бачили. А пов╕рили забинтованому плечу та Казандзак╕сов╕й розпов╕д╕. ╤нших факт╕в нема╓.
- Стоп, - клацнув пальцями поет. - ╤ справд╕. Образ Казандзак╕са як убивц╕ вимальову╓ться все ч╕тк╕ше. З кожною новою под╕╓ю.
- А зна╓те, що мен╕ зараз спало на думку? - засяяв Богдан. - Не погано б поговорити ╕з Казандзак╕сом-молодшим.
- Точно! ╤ як ми до цього ран╕ше не додумались? З цього треба було починати... Про╜авили...
- Не страшно. Проколи бували ╕ в ген╕╖в. А ми ж усього лиш - жовторот╕ новачки. Хоча... Погодьтесь, усп╕шн╕ моменти в наш╕й "робот╕" ╓.
Лисиця випнув груди. Задер носа. Виставив ногу вперед. Пишаються собою саме так. Учись, поете!
- ╢, - погодився Марк. - Але небагато... Та зараз це не так важливо... Часу ж зовс╕м мало. А в нас лише "а може?". Усього чотири дн╕. Чотири. ╤ нуль факт╕в. Абсолютний нуль.
- Правильно, - в╕дпустив у небо штучну пихат╕сть Богдан. - Ход╕мо до "Ункаса".
Рушили центральною але╓ю.
Назустр╕ч пов╕льно наближалася знайома пара "п╕д ручку": м╕стер Скарпсверд ╕ його незм╕нна пас╕я, що знову одягнула нове. Мабуть, хоче увесь гардероб перевдягати. Нав╕що ж везла?
"Голубочки" усм╕хнено воркували. Наче навколо розкинувся едем. ╤ нема╓ н╕ смерт╕ Лукаса, н╕ поранення Казандзак╕са. Хоча... Життя у кожного сво╓. Та й одне - до того ж. ╤ кожен його витрача╓, як хоче. Ц╕ хочуть так. Що ж, мають право.
Детективи чемно прив╕тались. "Адам ╕ ╢ва" шанобливо в╕дпов╕ли. ╤ маршрути пов╕льно продовжились.
Коли трохи в╕д╕йшли, Богдан прошепот╕в ╕ кивнув усл╕д парочц╕:
- М╕стер Скарпсверд... Цього блондинистого казанову теж не треба спускати з ока. До реч╕, буквально його пр╕звище означа╓ "гострий меч". ╤ хай Лукаса вбито не мечем...
- Ага, - знущально посм╕хнувся Тейлор. - Чудовий метод. Ма╓ шанси переплюнути будь-яку дедукц╕ю...
- А ви не см╕йтесь, - весело парирував Лисиця. - Назви колись вважалися р╕ччю маг╕чною. Тому просто так ╖х не давали. Можливо, й наш м╕стер "Гострий Меч" теж названий невипадково. ╤ п╕дпрацьову╓ в╕н тихенько соб╕ к╕лером "м╕жнародного масштабу". Ми ж про нього не зна╓мо н╕чого.
- Усе може бути... - мовив серйозно Тейлор. - До реч╕, мо╓ пр╕звище означа╓ "той, хто ши╓ одяг; кравець".
- Ц╕ка-а-а-во. Хтось ╕з пращур╕в шив. А ви тепер з╕ сл╕в в╕рш╕ та поеми ши╓те.
- Отже, до вбивств н╕яким боком?
Богдан помовчав, а пот╕м з усм╕шкою мовив:
- А в нас на сленз╕ "пришити" означа╓ "вбити". Ось так.
- Лукаса я не вбивав, - насторожено мовив поет.
- А кого? - п╕дняв брови Лисиця.
- Ну-у-у-у, - зам'явся Марк, - н╕кого. Н╕кого й н╕коли. Х╕ба на полюванн╕. Але ж там усе законно. Та й давно те було... Рок╕в з п'ятнадцять уже рушницю не брав...
- А ран╕ше як: б╕лку в око? Щоб шкурку не попсувати?
- Та... всяк бувало... Б╕лку - н╕. Пернат╕... За╓ць... Кабан.
- А нашого вбивцю ви б з ким пор╕вняли? - Оч╕ Лисиц╕ звузились ╕ прохромили приятеля. - Пернатий?.. За╓ць?.. Кабан?..
- Н╕. - Богдан╕в хитрий прищур поета не зупинив. - В╕н швидше вовк... Розумний. Обережний. Досв╕дчений. Ум╕ло веде гру. Виграти буде важко.
- А вигравати завжди важко...
28 вересня 1993 року, остр╕в Авг╕, 12 год. 34 хв.
Коли "пол╕смени" постукали до Март╕на, ╢лена йому читала. Хлопець лежав одягнений на л╕жку й слухав, заплющивши оч╕.
Лисиця з Тейлором зайшли. "Ункас" п╕дхопився й п╕дб╕г до Богдана.
- Соколине Око! - майже закричав в╕н. Рад╕сть плюскот╕ла через край. - Добре, що ти прийшов. Я вже втомився чекати. Де ти так довго був?
Лисиця розгубився. Треба в╕дпов╕дати. Ситуац╕йка!
- Я н-е-е-е м╕-╕-╕-╕г, - сяк-так вимовив. - Були на полюванн╕. ╤з товаришем. "Золотим Пером". - Кивнув на Тейлора. - В╕н - щира людина й ум╕лий мисливець. Б╕лку в око б'╓.
- М╕й брате, "Ункас" в╕та╓ тебе у сво╓му в╕гвам╕. Радий зустр╕ч╕.
Тейлор мовчки кивнув. Не готовий до такого повороту.
- Мен╕ треба тоб╕ дещо сказати, - перейшов на шеп╕т Март╕н. - Але - без зайвих вух. - Показав головою на ╢лену.
- М╕с Стефанопулос, - мовив Богдан, - чи не могли б ви залишити нас ненадовго?
- У мене наказ м╕стера Казандзак╕са. - Д╕вчина спробувала стати скелею. Вийшло не дуже переконливо. Скеля з п╕ску - не скеля. - ╤ порушити його я не можу.
Але оч╕ д╕вчини говорили про ╕нше. Вони н╕би усм╕халися Богданов╕. Чи то йому т╕льки здавалося? П╕сля катастрофи з Рег╕ною хот╕лося зрозум╕ти, чи в╕н ще може подобатися? Чи не "зламано" нав╕ки, не "пошкоджено" для справ амурних? Тому й у ╢лениних очах побачив бажане, але не справжн╓? Чи, може, бажане ╕ справжн╓ стають ╓диним ц╕лим? Повол╕. Але стають. Було б непогано. Життя ж продовжу╓ться. Мусить продожвитись.
- Не хвилюйтеся, - заспоко╖в "╕нспектор Фокс", - п╕д мою в╕дпов╕дальн╕сть. Даю слово оф╕цера, що все буде добре.
- Справд╕, - для певност╕ заговорив "сл╕дчий Теодорак╕с", - зрозум╕йте нас. Так треба. Служба.
╢лена несм╕ливо зробила крок, але зупинилася.
- Але ж...
- Усе... буде... добре. - Лисиця аж нахилився в ╖╖ б╕к. - Точно-точно. Якщо я сказав...
Д╕вчина пов╕льно рушила й за три мит╕ зачинила двер╕.
- Ус╕ думають, що "Дволикого" вбив я, - пошепки почав Март╕н. - Та я н╕ при чому. Нав╕що мен╕ це? В╕н хоч людина й лиха, але поганого тут н╕чого не зробив. Та й не можу я посягати н╕ на чи╓ життя. Колись небесний голос мен╕ сказав: "Ти мусиш боротися з╕ злом. Але без насильства. Лише словом. Лише словом!". ╤ я дослухаюся. А зброя в мене так, для годиться. Який же ╕нд╕анець без збро╖? Отож... ╤ лихого я робити н╕кому н╕чого не збираюся. ╤ не збирався.
- А чому ти вважа╓ш "Дволикого" лихим? - запитав Богдан. - ╤ чому так назвав його?
- Я в╕дчуваю, - захоплено пов╕в хлопець. - Хоча це й та╓мниця. ╥╖ н╕хто не зна╓. А тоб╕ розкажу... Я в╕дчуваю кожну людину. Дихання ╖╖ т╕ла. В╕д одного йде спок╕йна тепла хвиля. Ось, як в╕д тебе. ╤ в╕д "Золотого Пера" теж. - Март╕н виставив уперед руку, розвернув долоню вертикально, потримав. - Ну, ось... Як зараз... - Прибрав руку. - В╕д ╢лени теж ╕де тепло. Тому я й слухаюся ╖╖. Хоч ╕нколи й нападають на мене "вибрикаси". Але - не надовго... В╕д декого ж струменить тривожн╕сть ╕ холод. Крижана колюча хвиля... Я проходив повз такого вже немолодого, з поср╕бленим волоссям бл╕долицього. В╕н такий невисокий. На л╕ктях так╕ штуки... - Показав на соб╕. - Одразу в╕дчув: не те. В╕╓ холодом. Аж в╕дсахнувся. В╕н ще ╕з дамою п╕д ручку ходить. У не╖ таке ж "дихання"... А в╕д "Дволикого" йшла незрозум╕л╕сть. Наче й випром╕нювало тепло, але воно... Як це краще сказати? - Почав шукати очима, ковзаючи поглядом довкола, н╕би так точно знайде потр╕бну в╕дпов╕дь. Що ╖╖ заховали в╕д нього зл╕ й потворн╕ лиход╕╖. - Таке... Загробне чи що. Наче в╕н узяв на себе чужу долю. Чуже життя. Чуже дихання. Став ╕ншою людиною.
Март╕н замовк ╕ запитально подивився на Богдана:
- Ти в╕риш мен╕?
Лисиця закляк. Цим питанням його з╕штовхнули в провалля. Щоб не полет╕ти, ухопився за виступ ╕ повис. Складно... Складно брехати цим щирим очам. А не збрехати - неможливо. Усе можеш поламати. Дилема!