╤ Богдан прочитав уголос усе, що читав до цього. Незнайомець теж тепер "у курс╕".
- З таким татусем торби на плеч╕ не почепить. Будьте певним. Нав╕ть якщо вкрали геть усе. Купить нове.
- Це хвилю╓ мене найменше, - серйозно мовив Лисиця. - То, врешт╕, - ╖хн╕ проблеми. Просто тут ╓ принаймн╕ дв╕ дивн╕ обставини. Перша - чому м╕с Пенелопа, маючи розк╕шний д╕м, ночу╓ у зовс╕м неприм╕тному готел╕. Правда, з ╕ншого боку, це можна н╕би й просто пояснити: вир╕шила провести н╕ч ╕з красунчиком, заховавшись якнайдал╕ в╕д чужого ока. Хоча могла й банально посердитись ╕з р╕дними. Показати гонор. Тут для ╕мпров╕зац╕й поле широке. Тому ставимо три крапки. ╤ по-друге. Чому донька м╕льйонера мала з собою ус╕ коштовност╕? Спод╕ваюсь, не для того, щоб ще б╕льше подобатись коханцев╕. А може - це всього-на-всього лиш завбачливий тактичний х╕д у гр╕ на батькових нервах? Хтозна. ╤ знову три крапки. Зупиняюся на них. Дал╕ хай ╕дуть сл╕дч╕. Нагороду ж об╕цяють чималеньку.
Незнайомець у с╕рому костюм╕ з неприхованою ╕рон╕╓ю дивився на Богдана. Пот╕м запитав:
- А ви, м╕стере, часом не приватний детектив?
- Н╕. Звичайна людина. Рядова. З Укра╖ни. Науковець. Здобуваю ступ╕нь з ф╕лолог╕╖. Богдан Лисиця. Хоча... Називайте мене просто Фокс. Гадаю, вам так буде легше.
- О, дуже при╓мно, - простягнув правицю незнайомець. - Марк Тейлор. Поет. З Лондона.
- Щиро радий, - мовив Лисиця. - То ми майже колеги... А щодо вашого питання... Бачте, я з дитинства безтямно закоханий в та╓мниц╕, загадки, м╕стику. А це пов'язу╓ тебе з╕ св╕том детектив╕в. Тому ╕нколи роблю певн╕ висновки з дивних див ╕ загадкових загадок. Правда, до справжн╕х детектив╕в мен╕ ще дуже далеко. Але мати таке незвичне хоб╕ н╕хто не забороня╓. До того ж м╕й друг працю╓ в наш╕й крим╕нальн╕й пол╕ц╕╖. Деяких штучок навчаюся у нього. В усякому раз╕, намагаюсь.
- Шкода, - з╕тхнув поет, - що потреба в людях, як╕ схрещують шпаги з╕ злочинн╕стю, не в╕дпада╓ нав╕ть наприк╕нц╕ двадцятого стол╕ття. Шкода, що ╕ в трет╓ тисячол╕ття ми беремо з собою цю одну з найганебн╕ших людських вад, а не зняли ╖╖ з себе, як це роблять чемн╕ гост╕ перед дверима в чистий передпок╕й, залишаючи замащен╕ багнюкою черевики...
- Змушений вас розчарувати, шановний м╕стере Тейлор, - сказав Богдан. - Доки ╕снуватиме людина, доти житимуть з нею жорсток╕сть, жадоба збагачення, мстив╕сть. А тому - й злочинн╕сть - один ╕з тяжких гр╕х╕в людства. Ота неминуча плаха, на як╕й воно кара╓ться й довго ще буде каратись. А це б╕льше, н╕ж брудн╕ черевики. Вона, наче шк╕ра, обтягнула собою людство. ╤ скинути ╖╖ не так легко. Тому газетяр╕ продовжуватимуть добувати хл╕б (а може й - т╕стечка), розпов╕даючи про чергов╕ злочини. Хоч як не шкода...
- Та-а-ак, - протяг п╕сля паузи м╕стер Тейлор, - мабуть, ваша правда. Але облишмо сумне. Попереду - в╕дпочинок. Св╕же пов╕тря. Смачна ╖жа... А розмови на так╕ теми - явно не допомагають розслабитись. Нашим же коханим тридцяти трильйонам кл╕тин потр╕бн╕ "рекреац╕йн╕ процеси".
- Ви сказали, наче б╕олог.
- М╕й шановний м╕стере Фокс... За довге життя я зм╕нив ст╕льки профес╕й, поки д╕стався запов╕тно╖ парнасько╖ вершини, що якби м╕й житт╓вий шлях перенестти на пап╕р, вийшов би серйозний гросбух, г╕дний творчо╖ уяви Лу╖ Буссенара або Жуля Верна. Хоча, може, на схил╕ в╕ку цим ╕ займуся, забившись десь у глухе село. Щоб не заважали. Та, власне, у "Прер╕ю" я ╕ ╖ду, щоб попрацювати над новою поемою. А релакс уже пот╕м. У творчих людей вих╕дних не бува╓. ╤ часу на в╕дпочинок завжди браку╓. Такими вже ╖х вил╕пив Господь. Та що я, власне, торочу. Ви ж фах╕вець. ╤ все це зна╓те не г╕рше за мене. А може, й краще.
- Чесно кажучи, я теж ╖ду на Авг╕ не для в╕дпочинку. Ну... у звичному розум╕нн╕. Треба прогулятися, зм╕нити оточення, розв╕ятися п╕сля шлюбно╖ катастрофи... М╕й шлюб розпався, не почавшись...
Богдан замовк, г╕рко посм╕хнувся й подумав: а може, розпов╕сти все? Адже правильно говорять: под╕лись горем з ближн╕м - ╕ тоб╕ залишиться лише його половина. А добра людина завжди допоможе бодай чуйним словом. Розрадить. Та й хто, як не поет, глибоко розум╕╓ людську душу? Але... не розпов╕в. Цю людину знав лише к╕лька хвилин. Не таке вже й довге знайомство.
- Он як! - чмихнув поет ╕ на мить задумався; п╕сля чого психотерапевтично сказав: - А, н╕чого, друже, то все пусте. Не побивайтеся так... Може, це й на краще. А ви не думали, що то всевладна рука Дол╕ в╕двернула значно б╕льшу чи нав╕ть ╕ фатальну катастрофу? Зрештою, справжн╓ руденьке чи б╕ляве щастя ви ще обов'язково зустр╕нете. Певен.
Богдан розум╕в незаперечну лог╕ку м╕стера Тейлора. ╤ б╕ль, що знову повернувся серцевим щемом, починав ущухати, розв╕юватись, безповоротно в╕дходити в минуле. Далеке. Дуже. В одне з прожитих житт╕в. А може - й не прожитих. Але обов'язково далеких.
П╕д╕йшли до ╜ратчастих перилець ╕, спочатку Тейлор, а пот╕м Богдан, сперлись обома руками. Перед очима простягалось гранд╕озне небесно-морське безмежжя, вражаючи заспок╕йливою силою. У так╕ хвилини зда╓ться, що спиня╓ться нестримний плин часу ╕ все навкруги застига╓ в чар╕вн╕й нерухомост╕. Вершина буття - нерухом╕сть ╕ спок╕й.
- Ген╕альна краса, - не втримався м╕стер Тейлор, дивлячись туди, де одна неприборкана стих╕я переходила в ╕ншу. - Чар╕вно. Шикарна панорама. Панацея в╕д стрес╕в. Отак би дивився й дивився б, забувши ╕ про час, ╕ про решту. Т╕льки ти й ця одв╕чна краса. Перев╕ряв на соб╕. Переживання чи й псих╕чний катакл╕зьм який - умикаю ф╕льми про море. ╤... Допомага╓. Найкращ╕ л╕ки. Рекомендую.
Лисиця задумливо покивав.
- В╕дверто кажучи, - почав в╕н, - думав, що охочих в╕дпочити у "Прер╕╖" буде б╕льше, хоч це й останн╕й за╖зд. А ╖х - жменя.
- А мен╕ це подоба╓ться, - упевнено проказав Тейлор. - Звик до самотност╕. Тиш╕. У мене он ╕ родини нема╓. Але я н╕трохи не шкодую. Поклав життя на в╕втар творчост╕. То хай це вже буде мо╖м лихом, особистим, а не ще чи╖мось... Хоча, може, це й навпаки - зовс╕м ╕ не лихо, а щастя... - ╤ поет знову мр╕йливо задивився вдалину.
На палубу п╕днялася пара. Блондин - десь п'ятдесят з малесеньким хвостиком, спортивний ╕ п╕дтягнутий - ╕ ж╕нка-шатенка (п'ятий десяток посередин╕, ще не розгубила не таку вже й давню красу ╕ юн╕ ╕скри в очах). Одягнут╕ просто й практично. Стали окремо. В╕дгородилися в╕д ус╕х. Вдихали-пили морський в╕тер. Удивлялися в маг╕чну далеч╕нь ╕ ледь чутно переш╕птувалися. Жили сво╖м життям. На те, що поруч, - жодно╖ уваги. Створили свою планету. Окрему. Недосяжну. Приручили одне одного. Нав╕чно. Чи на життя. ╤ тепер "в╕дпов╕дають за того, кого приручили". Усе - як книжка пише. Отака ╕дил╕я. Вигляд з боку. А що ж там насправд╕ - нав╕ть вони не скажуть. Бо чи не знають, чи не захочуть. Та й не важливо це. Головне - ╖м удвох добре. А решта - м╕жпланетний прост╕р...
Прониклива картинка. Болюча. ╤ Лисицю знову в╕дкинуло додому. Знову т╕ жахлив╕ вид╕ння... Те отру╓не зрадою марення... Рег╕на... Фата на ╖╖ чар╕вн╕й гол╕вц╕... Модний костюм на ньому... Вони п╕дн╕маються сходами... Сигнал автомоб╕ля... Господи, нав╕що? Нав╕що так боляче? Нав╕що так жорстоко? Нав╕що в сам╕с╕ньке серце?? Нав╕що саме йому???
Тонко зацокали п╕дбори. Повернувшись, Богдан пом╕тив, як з трапика вироста╓ молода тонка ж╕нка в темно-синьому приталеному жакет╕, ф╕олетов╕й сп╕дниц╕, чорних черевиках на високих п╕дборах. У руц╕ - сумочка, теж чорна, на яку с╕в вишитий метелик, розкинувши крильця темних кольор╕в. Стильна й приваблива. Струнка. Енергетична. Поставлена, упевнена хода. Красуня з модного журналу. На менше вона не погодиться. ╤ спробуй хоч щось запереч.
Коли ж╕нка наблизилась, на не╖ звернув увагу вже й поет. "Манекенниця" мала довгу шию та кирпатий носик. Але це не заважало ╖й лишатися красунею. В мак╕яж╕ проглядалася вправна рука.
- В╕таю, джентльмени, - мовила вона. - Даруйте зухвалу нетактовн╕сть, але мо╓ кляте хоб╕ часто заганя╓ мене в незручне становище. Р╕ч у тому, що я збираю автографи знаменитостей. Уже маю серйозну колекц╕ю... Мен╕ зда╓ться, що ви, м╕стере (вона дивилася на Богдана), - к╕ноактор. Вас я наче бачила в одн╕й з нових англ╕йських мелодрам. Станете в╕домим - продам автограф на "Сотб╕с".