— Ваші командировочні? — владно простягнув руку.
Подали, не вагаючись.
Старший лейтенант Сахаров відряджається для перевірки дотримання на складах правил зберігання боєзапасу… Лейтенант Колісниченко в його підпорядкуванні…
Спокійно заховав документи обох офіцерів до кишені.
— Прошу здати зброю! — наказав.
Чорнявий сіпнувся.
— Це свавілля! — вигукнув. — Я скаржитимусь.
Толкунов ступив з порога, поклав руку на кобуру лейтенанта.
— Розберемося, — мовив розважливо, — а ти, старлей, не вибрикуй!
Чорнявий потягнувся до кобури, ще мить — і витягнув би пістолет, та Бобрьонок перехопив його руку й сам дістав зброю. Дибився в розширені від жаху очі старшого лейтенанта, швидко обмацав його, шукаючи ще пістолета чи гранати, проте не знайшов нічого й наказав:
— Прошу йти за мною. До комендатури. Там розберемося.
— Я скаржитимусь, — заволав старший лейтенант, — це вам дорого коштуватиме, майоре!
— Що робили вдень у лісі під Микулинцями? — запитав Толкунов.
— Як що? — закипів старший лейтенант. — Ми із штабу фронту й маємо перевірити тут склади. А в Микулинцях склад, і ми півдня працювали там.
Бобрьонок пильно подивився на чорнявого й раптом усвідомив, що той не бреше. Зараз вони зроблять запит до штабу фронту, й вранці надійде відповідь, що справді старший лейтенант Сахаров і лейтенант Колісниченко відряджені для перевірки складів, потім приїде начальник микулинецького складу й підтвердить, що саме ці офіцери півдня провели в нього, — і це кінець так гарно задуманої і проведеної операції.
Безславний кінець.
Скільки таких випадків було в нього, й скільки разів доводилося вибачатися перед затриманими.
Але краще сто разів вибачитися перед невинними, ніж прогавити одного ворога.
Бобрьонок повторив суворо:
— Прошу йти за мною.
10
Цілий день вони ховалися у лісі поблизу Квасова. Натрапили на густі зарості шипшини, куди сам чорт побоявся б і носа сунути, витолочили місце й відлежувалися після страшної ночі. Мучили спрага й голод, надто спрага, Юрко зовсім уже вирішив піти шукати якесь лісове джерело, та Муха не дозволив.
— Сиди тут! — наказав і на підтвердження своїх слів підважив “шмайсера”. — Бачиш, ліс тут рідкий, люди по ягоди та гриби ходять. Жити набридло!
З сотником не можна було не погодитись, але сонце підбивалося все вище, спека ставала нестерпною, і Юрко заради кухля холодної води готовий був ризикувати й життям,
— Терпи, — повторював сотник, — гадаєш, мені легше? Та зваж, дотепер мали-сьмо квіточки, а ягідочки попереду. Нам зараз ховатися треба, як вовкам, збагнув?
Нарешті сонце закотилося за ліс і трохи полегшало. Юрко облизував сухим язиком смажні вуста, але тепер хоч не припікало згори, і вечірній вітерець ніс прохолоду.
Вони пройшли просто городом через полегле вже картоплиння і дісталися обгородженого тином подвір’я. На дворі нікого не було. Ліворуч стояв хлів, а між ним та хатою темніла криниця.
Юрко, незважаючи на застережливий знак Мухи, посунув просто до неї — на криниці побачив відро з водою, припав до нього, вмочивши обличчя, пив і пив, відірвався і знову ковтав жадібно, поволі відчуваючи, як остуджується його нутро, але не міг вгамувати спрагу. Зовсім забув про сотника — нарешті той безцеремонно одштовхнув його од відра й напився сам: статечно, піднявши важке відро на витягнутих руках і наче й тут милуючись своєю силою.
Муха, м’яко ступаючи, подався до хати. Двері були замкнені, сотник зазирнув до освітленого вікна, проте нічого не побачив за зсунутими фіранками й перейшов до другого. В маленьку щілинку вловив якийсь рух у кімнаті, не можна було дібрати, хто це, чоловік чи жінка, але якась тінь майнула між лампою і вікном, і сотник постукав у шибку обережно, пучками, постукав коротко, прислухався і знову постукав.
У хаті, здається, знялася метушня, нараз світло погасло, І Муха скоріше відчув, ніж побачив, що хтось розглядає його в щілину. Нарешті фіранки трохи розсунулися і чоловічий голос запитав коротко:
— Хто?
— Тут мешкає Петро Семенюк?
— Так.
— Прошу відчинити.
— Хто ви?
— Від Сороки.
Фіранки зсунулися, і через кілька секунд клацнула клямка на дверях. На подвір’я викотився низький, опецькуватий чоловік з великим черевом. Уважно роздивився гостей з автоматами і, не кажучи ані слова, пропустив до хати.
У кімнаті знову засвітилася гасова лампа. Пахло свіжоспеченим хлібом, і від того запаху в Юрка запаморочилася голова, відчув такий напад голоду, що зупинився просто в дверях, і сотник вимушений був підштовхнути його.
Господар зайшов останній, але проминув гостей і став так, щоб розгледіти прибульців— просвердлив буравчиком близько поставлених пронизливих очей, видно, перше враження було позитивне, бо запитав без церемоній:
— І що звелів передати мені пан Сорока?
— Що сьогодні в лісі спекотно, — не гаючись, заявив Муха.
— Дяка богу, погода, здається, встановилася, — відповів Семенюк і одразу заметушився: — Ми чекали на вас ще вчора, влаштовуйтесь, панове… Але хіба вас тільки двоє?
— Так, тільки двоє. — Сотник поклав “шмайсер” в кутку на лаву, і Юрко приладнав свого поруч. — Оточили нас на хуторі, може, чули, хутір Раковий, оточили енкаведисти й поклали всіх, тільки нам з Гімназистом пощастило прорватися.
Юрко відчув, що ця новина не дуже засмутила мірошника, але Семенюк журливо похитав головою і мовив скрушно:
— Яке нещастя, панове, яке страшне нещастя, прошу я вас, та що поробиш? Усі під богом ходимо, й на те божа воля. — Він перехрестився якось дрібно й відразу ж почухав тими ж пучками волохаті груди, що видніли з-під розстебнутої сорочки.
Сотник опустився на важкого дубового стільця біля застеленого квітчастою скатертиною столу.
— Стомилися ми, — мовив сухо, — й голодні. День нічого не їли.
— Авжеж, — заметушився господар, — звичайно, стомилися й голодні, зараз усе буде, зараз вас нагодуємо. — Він зазирнув до сусідньої кімнати й мовив ніжно й мало не улесливо: — Тут, Зіно, до нас дорогі гості, то прошу тебе…
Зіну не треба було кликати, з’явилася одразу, і не в простому домашньому одязі, а в шовковій сукні з хусткою на плечах — була вона років на п’ятнадцять молодша за свого опецькуватого чоловіка, чорнява й струнка, і, здавалося, саме життя пульсувало в ній. Ходила стрімко, дивилася виклично, й повновиде її обличчя аж світилося від цікавості.
Сотник блиснув на неї очима, видно, це сподобалося господині, бо поправила хустку й прослизнула на кухню, озирнувшись у дверях.
— Ходи сюди, Петрику, — не мовила, а проспівала звідти, і Петрик, випнувши черево, слухняно прослідував за нею.
Юрко сів на цератовий диван, вільно простягнувши ноги. Домашній залишок і смачні запахи, що долинали з кухні, знову надали йому душевної рівноваги, немов і не було нічного бою, ні денного пекла в шипшинових заростях. А господиня, скинувши хустку й запнувшись фартухом, звичайним домашнім і не зовсім чистим фартухом, котрий чомусь також дуже личив їй, вже принесла й поставила на стіл тарелю з великими шматками хліба й пляшку самогону, слідом за нею мірошник тягнув сало, свіжі огірки й помідори — кращої їжі, здавалося, ніколи не було й не буде на світі, бо поміж огірків лежали ще обчищені соковиті білі цибулини — Юрко рішуче пересів з цератового дивану на жорсткий стілець, відкусив хліба й захрумтів цибулиною, не міг чекати, поки накрають сала, але сотник виявився стійкішим: налив усім у чарки, поставлені Семенюком, почекав, поки Зіна принесе з кухні тарелі з ковбасою та холодцем, і тільки тоді, мовивши коротке “будьмо”, вихилив чарку й непоспішливо закусив помідором. Але відразу ж, забувши про правила гарного тону, переклав собі мало не півтарелі холодцю і почав мегелити його жадібно, плямкаючи губами й ні на кого не звертаючи уваги.
Коли вони вгамували перший голод, Семенюк налив ще по повній чарці й запропонував:
— За нашу справу, панове, за справу, яка не обходиться без втрат, однак ми боремось і сподіваємось на краще.
Сотник вихилив свою чарку одразу, зрештою, йому було байдуже, за що пити, самогон господар поставив непоганий, і вік смакував Мусі, а Юрко відсунув свою чарку й узявся до ковбаси. Господар спробував був заперечити, мовляв, за справу ж, та Муха підтримав хлопця: