— Не п’є він і не треба вмовляти, бо нам же більше зостанеться. — Він весело зареготав і глипнув очима в бік кухні, в дверях якої з’явилася господиня із сковорідкою підсмаженої картоплі. Коли вона встигла це зробити, було таємницею, проте факт залишався фактом, картопля парувала й пахла підсмаженим салом, вона викликала ентузіазм не тільки в гостей — Семенюк, який, певно, вже повечеряв, але був не від того, щоб повторити все спочатку, наклав собі півтарілки й налив ще під картоплю, та й грішно було б не випити під неї, бо засмажила її господиня із знанням справи й великі шкварки лежали в ній.
Нарешті, наливши по останній чарці, господар почав розмову:
— Я вже казав, що ми чекали на вас учора, точніше, люди, яких закинули звідти, їм нетерпеливиться…
Сотник невдоволено відсунув чарку, скосувавши на господиню, і зауважив:
— То справа, прошу я вас, делікатна, і…
— Киньте, — обірвав його Семенюк, — перед Зіною можна не критися, Зіна в курсі всіх наших справ, через неї триматимете зв’язок зі мною.
— Ну, якщо так… — Обличчя Мухи розпливлося в усмішці: знову взяв чарку й вихилив одним духом. — То ми уважно слухаємо шановного пана.
— Отже, — почав той спочатку, — двох чоловіків закинули до нас, точніше трьох, та один пошкодив ногу й відсиджується десь чи, може, взяли його, — зрештою, лишилися двоє з рацією, вони чекають на вас, бо мають якесь завдання. Мені вони не казали яке, — додав трохи ображено, — але не їхня справа, і я розумію, чим менше ми знаємо, тим краще.
— Де вони?
— У схроні.
— Так, я чув про схрон у Квасівському лісі, — ствердив Муха. — Там може вміститися ціла чота.
— Тепер у схроні зовсім безпечно, — радісно мовив Семенюк. — Продукти, консерви й борошно є, ми підкинули їм свіжини, те, що змогли, звичайно, бо, прошу вас, жиємо ми з Зіною бідно.
— Видно… — іронічно оглянув кімнату й стіл сотник. — Не прибіднюйтесь, пане Петре, принаймні переді мною.
— Чого мені прибіднюватись? Хлопці грошей дали, я й купив…
— Гроші і в нас найдуться.
Господар одразу пожвавішав і глипнув очима на дружину. Але та не зреагувала на це повідомлення. Підвелася важкувато, а не так, як раніше, й почала збирати брудний посуд.
— Завтра я відведу вас до схрону, — пообіцяв Семенюк, — а сьогодні відпочивайте.
— Ні, — заперечив Муха, — навідпочивалися, цілий день спали й підемо зараз.
— Зараз? — щиро здивувався Семенюк. — Але ж до схрону не менше десяти верстов! І лісом…
— Мусиш знайти дорогу із зав’язаними очима, — заперечив Мула. — А нам тут розсиджуватися ніколи. Цілий завтрашній день у Квасові…
— У мене, прошу я вас, тайник, — зробив ще одну спробу спекатися нічної подорожі Семенюк, — тайник під спіжарнею, там тепло й затишно, й борше село все згорить, ніж вас там злапають.
Але Муха затявся.
— Підемо сьогодні, ви самі не можете, най господиня проведе.
— Ну й настира ви, друже сотнику. Най буде по-вашому. — Він підвівся напрочуд легко, буцім і не випив кілька чарок перваку, одягнув на нічну сорочку ватянку, перевзувся, притупнув важким з підковками чоботом по фарбованій підлозі й запропонував: — Ходімо, панове, бо шлях наш не такий уже й близький, принаймні темний і звивистий, — коротко реготнув, — най його шляк трафить, цей шлях, та ми обрали його свідомо й не мусимо збочувати.
Ніч видалася світла й зоряна, але місяць ще не зійшов над лісом, і вони скористалися з цього, щоб проминути городи й скошені лани. Солодко пахло якимись квітами. Юрко жадібно вдихав цей запах, на серці було трохи тривожно, як буває завжди, коли не знаєш, що з тобою станеться через годину чи дві.
Десь серед ночі — Юрко не мав годинника, але гадав: близько третьої — Семенюк, перетнувши невеличку галявину, дав знак зупинитися.
— Скоро вже, — прошепотів, — тихо будьте, бо можуть і підстрелити. Чекайте на мене тут.
Далі Семенюк пішов сам, насвистуючи якусь пісеньку. Либонь, цей мотив був умовним сигналом, та ніхто не відгукнувся на нього, і мірошник, діставшись до лише йому відомої берези, старої, товстої, з потрісканою корою, зупинився й погрюкав палицею по стовбуру.
Постояв трохи, дослухаючись, і знову погрюкав: три рази через інтервали і два — коротко й швидко.
За березою почулося шарудіння, й просто з-під землі показалася голова людини. Мабуть, неждано побачивши її, можна було б померти з переляку, проте мірошник спокійно виступив з-за стовбура й мовив:
— Це я, пане Харитоне, Семенюк.
Чоловік напрочуд легко вислизнув із схрону. Був він на голову вищий за мірошника, а може, це нічні тіні видовжували все…
— Чого прийшов? — запитав високим хрипким голосом. — Є відомості?
— Привів двох.
— Чому тільки двох?
— Бо червоні оточили їх, і прорвалося тільки двоє. Сотник Муха з помічником.
— Звідки знаєш, що саме вони?
— Назвали пароль. Та й з Мухою я колись зустрічався.
Цибань позіхнув і пошкріб потилицю.
— Давай їх сюди, — наказав.
Семенюк коротко свиснув. Сотник, почувши, вийшов до берези, на всяк випадок виставивши автомат, але цибань помітив це й мовив владно:
— Кинь зброю!
Муха кинув “шмайсера” під березу, Юрко вчинив так само. Стояли перед цибатим, і Юрко почувався незручно, як буває в лазні, коли тільки зайшов туди і потрапив під погляди вже обвиклих людей.
Цибатий покидав автомати до схрону. Наказав:
— Лізьте.
Юрко поліз перший, ковзнув по драбині — гадав, що потрапить до брудної землянки, однак… двоповерхові нари з матрацами, гасова лампа, залізна грубка біля стіни. На дзиглику біля нар сидів ще один чоловік — лисуватим, високочолий, із сумними очима. А може, це тільки видалося Юркові, бо чоловік, побачивши прибулих, одразу повеселішав і подав їм руки.
— Називайте мене Михайлом, — мовив.
Цибатий зміряв Муху з ніг до голови уважним поглядом і, мабуть, лишився задоволений, бо подав йому руку й назвався:
— Харитон.
— Муха… — Сотник відповів на рукостискання. Напруженість, котра передує мало не кожному знайомству, особливо в таких обставинах, минула, всі розсілися, як могли, і Харитон виставив на стіл пляшку самогону.
— Остання, — попередив, — і тільки заради знайомства. Бо тепер, поки не виконаємо завдання, ні-ні, ані краплі.
Видно, Мусі цей наказ не сподобався, бо крекнув невизначено, проте заперечувати не став.
Коли спорожнили пляшку, Харитон засунув її під нари, посерйознішав, одразу зробився якимсь бундючним і мовив, звертаючись в основному до Мухи — Юрка через молодість літ не брав до уваги:
— Сподіваюсь, шановний пан сотник знає, що йому належить робити?
— У гріпсі сказано, — одповів Муха не менш поважно, — щоб ми забезпечили вам прикриття та надавали всебічну допомогу. І що на час виконання завдання підлягатимемо вам.
— Краще не сформулюєш! — задоволено осміхнувся Харитон. — Бо завдання маємо дуже важливе, нас інструктував сам штурмбанфюрер Краусс.
Юрко здригнувся: який штурмбанфюрер? Що він меле?
Але нічим не виказав свого здивовання — перебування в бандерівському курені дечого навчило його: служба безпеки не знає пощади, і якщо хочеш вижити, вмій приборкувати свої почуття.
— Я не чув такого прізвища, — заперечив сотник.
— Дуже велике цабе! — підвів угору вказівного пальця Харитон. — З самого імперського управління безпеки.
“Гестапо, — подумав Юрко, — їх послало гестапо; це німецькі диверсанти, а я із сотником Мухою мушу допомагати їм!.. Але чому не здивувався Муха? Адже німці — ніби їхні вороги? Сам Бандера буцімто ув’язнений гестапо, оунівсвкі пропагандисти кричать про це на всіх перехрестях, а виявляється…”
Але про що веде далі Харитон?
— Наше завдання не таке вже й складне, але дуже відповідальне. Треба… — нараз затнувся, насторожено подивився на мірошника і Юрка: — Але про завдання потім, головне, щоб ви усвідомили його важливість. Прошу виконувати всі мої накази, навіть вимагаю, бо в цьому запорука нашого успіху. Можу тільки поінформувати, що найвищі чини рейху знають про нашу місію, і в разі успішного виконання завдання заслуги кожного з нас будуть належно відзначені.