Рейх і найвищі чини?
Юрко хотів поцікавитися, до чого тут чини рейху, але зустрівся очима з паном Харитоном і промовчав. Проте той щось прочитав у Юркових очах, бо запитав:
— Тобі щось незрозуміло, хлопче? Юрко відповів якомога впевненіше:
— Я повинен виконувати всі накази сотника Мухи.
— Тепер виконуватимеш мої.
— Зрозуміло.
— В якщо зрозуміло, то лягайте спати. Ви йдете, пане Семенюк?
— Звичайно, — реготнув той. — Мені що, це вам слід ховатися, а я місцевий: пішов до лісу по гриби. Дайте мені тільки кошика. Того, в якому Зіна вам продукти принесла. — Узяв кошика, повісив на ліву руку: тепер він і справді нагадував запеклого грибника. Церемонно потиснув усім, зокрема і Юркові, руки й поліз зі схрону. — Атож, ще й грибів на зворотному шляху назбираю, — мовив і засунув за собою ляду.
Юрко лежав із заплющеними очима, але не спав. Поступово в схроні все заспокоїлося. Першим заснув радист: засопів тихо-тихо, посвистуючи. Юрко подумав, що заснув той якось спокійно, й сон його, либонь, був легкий.
Харитон захропів басовито, як і належить начальникові, — ніхто не насмілиться зауважити йому. Певно, заснув і Муха, бо коли Юрко торкнувся його плеча, сіпнувся невдоволено, але нічим не виказав свого невдоволення.
Юрко присунувся до нього близько, прошепотів у саме вухо:
— Це ж німецькі диверсанти, друже сотнику, з гестапо, чи зрозуміли?
Муха потягнувся на солом’яному матраці, відсунувся трохи, й тепер Юрко міг бачити в тьмяному світлі прикрученої лампи його обличчя.
— Ну й що? — запитав сотник.
— Але ж німецькі диверсанти, невже ми допомагатимемо їм?
— Дурний ти ще, — поклав Юркові на плече міцну руку сотник, легко стиснув і повернувся на бік. — А “шмайсер” у тебе звідки?
— У бою взяли.
— Набралися б… Німецька зброя, й залишили її нам недаремно.
— Фашисти?
— А тобі не все одно? Фашисти, чорт, диявол, аби не було червоних. Ти що, — запитав нараз здивовано, — вперше про це чуєш? — Юрко не відповів, і сотник вів далі пошепки: — Німці ще сильні, а якщо навіть їх поб’ють, сюди прийдуть інші. Англійці чи американці, вони нам допоможуть, за це й б’ємося, хлопче, бо жити з червоними ми не згодні, збагнув?
Юрко кивнув автоматично, мабуть, це задовольнило Муху, бо повернувся до хлопця спиною й заснув одразу: тихо, як миша, спокійним сном впевненої в собі людини.
Юрко крутився, сон змагав його, але заснути ніяк не міг — думав: вони разом з диверсантами, і цілий рейх стежить за ними. Цілий рейх — фашисти, одягнені в форму й без форми, ось вони підвелися всі разом, викинули вперед руки — “хайль Гітлер!”.
А він, Юрко Штунь, людина, яка вважала себе інтелігентною і освіченою, також горлає разом з усіма “хайль Гітлер!”, бо виконує для рейху надзвичайної ваги завдання. Разом із сотником Мухою, який перед цим задушив удавкою господаря хутора та його спритного десятирічного сина.
Очі цього хлопчика — великі, сірі й розумні — весь час стояли перед Юрком, певно, він уже давно спав, а очі не зникали, великі й сумні, і Юрко читав у них докір.
11
Літак стояв посеред великого ангара, захований від чужих очей, і це ще раз порадувало Іполитова: отже, операція справді вельми секретна, й німці надають їй великого значення.
Підійшов інженер у цивільному, вклонився ввічливо, це сподобалося Іполитову — мовив вимогливо, наче був не звичайним агентом, а принаймні генералом Люфтваффе:
— Я хотів би вислухати ваші пояснення, гер…
— Ханке, — догідливо уточнив інженер, — доктор Ханке, до ваших послуг.
— Так от, докторе, покажіть літак. — За останні дні Іполитов явно знахабнів, тримався з Крауссом на рівних, бували навіть випадки, коли перечив йому.
А штурмбанфюрер терпів. Міг будь-якої хвилини поставити Іполитова на місце, але вважав це недоречним: нехай хизується, це надасть йому впевненості, яка так потрібна при виконанні цього надзвичайно важливого завдання.
Іполитов перший ступив до літака, доктор поштиво пропустив його: либонь, велике цабе, хоч і говорить ламаною німецькою, — адже сам штурмбанфюрер догідливо посміхається йому,
— Літак називається “Арадо-332”, — почав інженер пояснення. — Сучасний транспортний літак, над створенням якого працювали кращі наші спеціалісти.
Цей початок сподобався Іполитову: кращі спеціалісти рейху — це те, що треба. Він відступив, милуючись зовнішнім виглядом літака. Вражаюче видовисько: величезний, довгий і, певно, потужний.
— Продовжуйте пояснення, — наказав інженерові.
— “Арадо-332” — унікальний десантний моноплан, що має високу стелю польоту й велику швидкість, — вів далі інженер. — Літак оснащений найновішими навігаційними приладами, завдяки яким може літати за будь-якої погоди, вдень і вночі, а також сідати на непідготовлене поле обмежених розмірів. Гляньте, будь ласка, — вказав на шасі. — Бачите, літак має спеціально сконструйоване всюдихідие шасі. Крім звичайних коліс; воно складається з двадцяти пар гумових котків. Озброєний літак дев’ятьма кулеметами, може відбитися від будь-яких винищувачів. — Обличчя інженера торкнулася легка посмішка, мабуть, він сам не вірив, що “Арадо” відіб’ється від радянських “Яків”. Ця посмішка викликала в Іполитова роздратування, інженер одразу збагнув це, бо стер її з обличчя й запропонував: — Прошу зайти всередину.
Літак сподобався Іполитову і всередині: просторо, вистачає місця і для десанту, і для обслуги. Сів у крісло біля борту, замислився.
— От що, — мовив нараз, — я мушу якнайшвидше залишити місце приземлення літака. Це можна зробити тільки на мотоциклі, — ніхто не подасть нам туди “опель-адмірала”, — пожартував, — чекісти, звичайно, з задоволенням зробили б це, та доведеться відмовитися від їхніх послуг. Отже, мотоцикл… В літаку мусить стояти мотоцикл, докторе, як вас, здається, Ханке? І треба сконструювати спеціальний трап, яким ми з’їдемо просто на землю, вам це зрозуміло, Ханке?
Інженер розвів руками, але сперечатися не посмів, запитально зиркнув на Краусса.
— Блискуча ідея, — ствердив штурмбанфюрер, — і треба зробити все, щоб втілити її в життя.
— Але ж, — заперечив Ханке, — потрібно багато часу…
— Ні, — рішуче обірвав його Краусс, — багато часу ми вам не дамо. Три — чотири дні щонайбільш, це вас влаштує?
— Спробуємо. — Ханке знав, що потрібен принаймні тиждень, але вирішив, що потім можна буде вигадати якусь об’єктивну причину, перекласти вину на когось — для чого ж йому самому підставляти голову?
Коли вони вийшли з літака, Краусса покликали до телефону. Він повернувся за кілька хвилин схвильований і одразу розпрощався з інженером. Поспішливість не була притаманна Крауссу, й Іполитов запитав:
— Щось трапилось?
— Не питайте, гер Іполитов. Я хочу повідомити, що одна вельми високопоставлена особа виявила бажання побачити вас.
В Іполитова радісно забилося серце. До цього часу, хоч його й шанували, хоч і виконували різні його забаганки, обертався він, так би мовити, в середніх есесівських колах, еліта не підпускала його до себе, і ось нарешті!..
— І хто ж це? — з удаваною байдужістю запитав Іполитов.
— Скоро дізнаєтесь, дуже скоро, бо ми вже їдемо.
До мисливського замку Фріденталь була година їзди з Берліна. Навколо парк в англійському стилі — вікові дерева, кущі й підстрижені газони.
З концтабору Заксенхаузен, розміщеного поблизу, колись сюди пригнали робітників. Удень і вночі вони зводили навколо замку триметрову стіну. Колючий дріт з пропущеним через нього електричним струмом довершив повну ізоляцію Фріденталя від зовнішнього світу.
Такі засоби перестороги були недаремні: тут, за кілька десятків кілометрів од головного управління імперської безпеки, містилися спеціальні курси особливого призначення “Оранієнбург”, які готували шпигунів та диверсантів. Керував ними володар найвищих нагород рейху, улюбленець Гітлера штурмбанфюрер СС Отто Скорцені.