Проте чого загадувати наперед, нехай зараз повірять, що їхні ідеї можуть здійснитися. А далі буде видно.
Ганс клацнув замками портфеля, зазирнув у нього так, як школяр, що збирається дістати підручники. Запросив Іполитова подивитися. Гой глянув і побачив звичайний ящичок — невже ця шкатулка має справді страшенну вибухову силу?
У відповідь на його подив Ганс сказав:
— Ви заносите портфель до залу, в якому міна має вибухнути, непомітно залишаєте його, а самі зникаєте. Решту робить ваша дружина. У призначену хвилину вона подасть радіосигнал, і міна вибухне.
— Просто й сердито, — додав Краусс.
“Звичайно, задумано сердито, — подумав Іполитов. — Але не так це просто. Он у вас як вийшло… Полковник Штауффенберг залишив міну під самими ногами в фюрера, ну й що? А хто мене пустить крутитися під ногами у…” Іполитов сам жахнувся цієї думки, хотів поділитися своїми сумнівами з Крауссом і Гансом, але вчасно затнувся і промовчав. Прямо називати речі своїми іменами не годилося, тим більше, що кожен міг зрозуміти його по-своєму, а щодо справи Штауффенберга, всяка, навіть маленька невизначеність могла мати трагічні наслідки.
Певно, Краусс збагнув, які думки хвилювали Іполитова. 1 мовив так, щоб і відповісти на невисловлене запитання, і щоб ніхто не зміг би зачепитися за жодне його слово:
— Це міна великої вибухової сили. Я б сказав, величезної. Те що ми мали раніше, не йде в жодне порівняння.
Іполитов зрозумів його й вдячно нахилив голову. Так, розвідка не шкодує нічого для його місії, і вона мусить удатися.
Засунувши руку в кишеню, Іполитов намацав срібний брелок, подарований у Фріденталі.
Його талісман, його щастя.
15
Рвані й злі хмари мчали назустріч машині низько над лісом, наче хотіли зачепитися за верхівки сосен, але обминали їх і мчали далі. Несли з собою сквиру, але не могли пролитися дощем. Погода псувалася, а розшукувачам це було зовсім ні до чого, особливо тепер, коли віліс стрибав на вибоях дороги між Дідиловом та Квасовом. Справді стрибав, бо Віктор витискав з машини все, що міг, і вони міцно трималися, щоби не вилетіти з машини на крутому повороті.
Близько півночі, коли вони ще сиділи в Дідилівській сільраді й розмовляли з головою, пролунав дзвінок з районного відділу держбезпеки. Черговий повідомив: щойно дзвонила якась дівчина з Квасівської сільради — там об’явився німецький диверсант, і голова з “яструбками” пішли брати його. Оперативна група виїжджає в Квасів, але від райцентру до села сорок кілометрів, а з Дідилова десять — отже, начальник райвідділу розпорядився в разі можливості додзвонитися й повідомити їх, що…
Бобрьонок, не дослухавши, кинув трубку: кожна секунда дорога, невже не розуміє цього балакучий черговий? Толкунов, побачивши вираз обличчя майора, уже підводився, голова щось сказав, однак не було часу ні на пробачення, ні на пояснення — добре, що Віктор дрімав тут же, на лавці в сінях, а йому нічого не треба було пояснювати — через кілька секунд віліс рвонув до Квасова як навіжений, розбризкуючи колесами сипкий пісок сільської вулиці.
Лише тоді Бобрьонок розповів, що сталося.
Толкунов покашляв у кулак і мовив незадоволено:
— Кажеш, голова з “яструбками” пішли брати?..
— Гадаєш, мені це подобається? Чорти б їх забрали, невже диверсант утече?
— Усе може статися… — якось флегматично відповів капітан, та одразу вибухнув гнівом: — Теж мені художня самодіяльність! Пішли диверсанта брати, нам би його дай боже взяти, а то “яструбки”!
У глибині душі Бобрьонок поділяв капітанові почуття, але повністю погодитися з ним не міг.
— Люди життям ризикують, а ти… — сказав не те що докірливо, але й не зовсім схвально.
— А хто їх просить ризикувати? — пробуркотів Толкунов під ніс, однак не так уже й запально.
— Совість.
— А якщо диверсант утече?
— Погано.
— Не те слово. Вони в таке підпілля підуть, що спробуй знайти. Чи взагалі передислокуються.
— Так, — погодився Бобрьонок. — Якщо диверсанти в Квасові чи біля нього, ми б їх завтра намацали. Давай, Вітю…
Але Віктор і так робив усе, що міг, і віліс стрибав по вибоях розбитої дороги.
Десять кілометрів до Квасова подолали за лічені хвилини, ще хвилини три чи чотири шукали сільраду, нарешті побачили два освітлені вікна, єдині на селі, й під’їхали просто під ганок. Голова почув звук мотора ще здалеку й вийшов назустріч. Стояв на сходах і дивився, як вистрибують з відкритої машини двоє офіцерів.
— Що?.. — нетерпляче вигукнув Бобрьонок. — Що сталося і де диверсант?
— Убитий.
— Ех!.. — з докором видихнув Толкунов. — Що ви наробили?
— Убили диверсанта! Хіба неправильно?
Бобрьонок одразу заспокоївся: диверсанта не випустили, це вже було добре, звичайно, краще було б узяти живим, та що ж… Зсунув кашкета на потилицю, наказав:
— Розповідайте, як сталося.
Голова зробив жест, запрошуючи до приміщення, проте офіцери лише приступили до нього, дивилися нетерпляче, й він розповів:
— Прибіг хлопець… Отже, невідомий, прошу вас, виявився бандерою, але гарним хлопцем, бо повідомив, що в мірошниковій хаті диверсант. Вони разом прийшли до села, диверсант подався до мірошникової жінки, а бандера сюди. І повідомив нам, мені, отже, й двом “яструбкам”. Я подзвонив до району, проте, самі знаєте, додзвонитися в нас… Отже, вирішили брати самі. Бандера нам свій автомат дав, то зовсім не боялися і були впевнені, що візьмемо. А в диверсанта гранати… Вбив нашого Трохима, але після цього і його з автомата поклали…
— Де той бандера? — швидко запитав Бобрьонок: одразу збагнув, що від свідчень людини, котра спілкувалася з диверсантом, залежить дуже багато.
— А тут… — голова відступив, звільняючи прохід. — До речі, він з автомата й поклав тамтого диверсанта.
Бобрьонок двома кроками подолав сходи на ганок. У кімнаті тьмяно світила закіптюжена гасова лампа, на лавці сиділи двоє хлопців — білявий з вихором, зовсім ще пацан, і шатен з довгим волоссям і великими живими очима — він утупився в офіцерів не те що лячно, але з тривогою, і Бобрьонок одразу зрозумів, що саме цей хлопець прийшов у село з диверсантом.
Ступив до нього.
— Ти?.. — запитав. — Ти привів диверсанта в село?
Хлопець зблід і підвівся. Був високий, одного росту з майором — стояли й дивилися один одному у вічі. Нарешті хлопець відповів:
— Так, ми прийшли разом.
— І що далі?
— Він лишився в Семенюків, а я побіг до сільради.
— Злякався? — запитав Толкунов.
Юрко відповів твердо:
— Ні, чого б мав лякатися? Хто знав, що ми в селі?
— То чого ж?
— Так він же німецький диверсант!
— А ти хто?
Юрко знітився.
— Але ж не гітлерівець, — відповів тихо.
— Бандерівець?
— Так.
— Звідки?
— З куреня Сороки.
— А що робив з диверсантом?
— Мали завдання прийти до Класова й надати допомогу якимсь людям. Але я не знав, що німецьким диверсантам.
— Тепер ти скажеш, що бандерівці воюють з німцями…
— Ні, — впевнено перервав його Юрко, — тепер не скажу.
Бобрьонок побачив, що допит іде трохи не так, як потрібно, й вирішив утрутитися:
— Ти прийшов до села з одним диверсантом, — запитав, — де ж другий?
— У схроні.
— У якому схроні?
— Кілометрів за десять.
— Хто там?
— Німецький радист і сотник Муха.
— І що вони робили разом з диверсантами?
— Вони шукали галявину. Гадаю, для посадки літака.
— І знайшли?
— Так.
— Де?
— На захід від села верст вісім.
— Ходили туди всі?
— Так, усі четверо. Потім Харитон, старший групи, наказав мені йти з ним до села, а Муха з радистом повернулися до схрону.
— Знаєш, де схрон?
— Знаю.
— І знайти зможеш?
— Звичайно.
— Хочеш допомогти нам?
— Чого ж ні? — махнув рукою Юрко. — Я вже вирішив: мені вороття нема. І робіть зі мною, що хочете.
Голова подав майорові “шмайсер”.
— Ось зброя, — пояснив. — Добровільно передав нам, а потім з цього ж автомата поклав диверсанта.