— Дострілялися… — поремствував Толкунов.
Голова образився:
— Хто знав, що ви приїдете? А він би побачився з мірошницею і до лісу…
Що ж, він мав рацію, і Бобрьонок мовив:
— У нас нема до вас жодних претензій, вибачте, як ваша прізвище?
— Василем Стефураком звуся.
— А по батькові?
— Лук’яновичем.
— Шкода тільки, Василю Лук’яновичу, що хлопець ваш загинув.
— Шкода. Гарний був хлоп. Фронтовик, там пронесло, а тут поклали.
— Смерть у бою!
— Так, — погодився голова, — почесна, та коли гине свій чоловік…
— А де жінка, в якої ночував диверсант? — запитав Бобрьонок.
Голова вказав на двері сусідньої кімнати.
— Комора там, — пояснив. — Без вікон, не втече.
— А труп шпигуна?
— Лишили на подвір’ї. І наш Трохим там лежить. Не було часу, — додав винувато, — сюди спішили, щоб зателефонувати.
Все було правильно. Бобрьонок подумав кілька секунд і прийняв рішення.
— Ти, — кивнув на білявого юнака, — лишайся тут і стережи жінку. Це тобі, — передав “шмайсера”, — заслужив у бою. А ми до мірошникового подвір’я. До речі, а він сам де?
— Поїхав до району.
— Повернеться, не прогавте.
— Овва! — аж образився голова. — Ми того клятого посіпаку!..
— Поїхали, — наказав майор. — І ти з нами, — взяв Юрка за лікоть, — треба побалакати. — Він пішов уперед, не озираючись.
Бобрьонок освітив ліхтарем убитого диверсанта. Точнісінько такий, як описав його Степан Олексюк: високий, чорнявий, горбоносий. У формі старшого лейтенанта. Толкунов обшукав його, але нічого, крім ще однієї гранати, документів та цигарок із запальничкою не знайшов.
Офіцерська книжка виписана на старшого лейтенанта Іллю Івановича Горохова. Командировочне посвідчення, власне, все. Ні, не все: намацав у комірі ампулу, спритно вирізав її. Отже, за інструкцією не мали права здаватися — краще легка смерть від ціанистого калію.
Лишивши голову сільради на подвір’ї, Бобрьонок з Толкуновим, прихопивши з собою Юрка, зайшли до хати. Хлопець сів на лаву під стіною, капітан засвітив лампу, влаштувався поруч, а майор присунув важкого стільця і сів навпроти.
З розбитого вікна тягнуло свіжістю, світло в лампі мерехтіло. Юрко намагався не дивитися на нього, але притягувало — бачив, як поступово закіптюжується скло від невміло прикрученого гнота, й слухав майора, не дивлячись йому у вічі. Бо зустрітися з ним очима було важко, не тому що боявся, страх уже минув і не хвилювався за те, що станеться з ним, відчував навіть не вину, а незручність і тривогу, як школяр, котрий стоїть перед суворим учителем і не знає, яке саме запитання поставлять йому.
— Ваше прізвище, ім’я та по батькові? — сухо запитав Бобрьонок.
— Штунь Юрій Пилипович.
— Звідки?
— Зі Львова.
— Давно в курені Сороки?
— Півроку.
— Брали участь в акціях?
— Ні.
— Чому?
— Я гімназію закінчив і був у курені начебто писарем. Гімназистом і називали — прізвисько.
— Що привело вас до бандерівців?
— Хотів визволити свою батьківщину.
— І довизволявся… — докинув Толкунов. — З автоматом проти своїх пішов.
— Я йшов проти німців.
— Зажди, — зупинив капітана Бобрьонок. — Звичайно, Юрію, ваша провина велика, однак ви фактично заслужили прощення. Казали, що допоможете нам…
— Я від своїх слів не відрікаюсь.
— Треба взяти радиста. Обов’язково живим.
— Розумію.
— Нічого ти не розумієш, — знову втрутився Толкунов. — Знаєш, як беруть диверсантів живими?
— Не доводилося.
— Справа ця не вельми легка…
— Вночі упевнився.
— А якщо упевнився, мусиш розуміти, на що йдеш.
— Розумію.
І знову ініціативу взяв Бобрьонок:
— Треба виманити із схрону радиста. Бажано самого, без Мухи. Здається, так сотника звуть?
— Авжеж, Мухою.
— Зможеш викликати радиста із схрону?
— Дуже просто.
— Як?
— А звідки йому знати, що Харитон загинув? Скажу: кличе його разом з рацією.
— Правильно міркуєш, — пожвавішав майор. — Скажеш: наказ старшого групи.
— А якщо не повірить? — вставив Толкунов.
— Чого йому не вірити? Мусить.
— Так… — роздумливо ствердив Бобрьонок. — Підеш до схрону сам. Із зброєю. Тьху чорт, віддав автомат “яструбкові”.
— Нічого, заберемо, — махнув рукою Толкунов. — Тут от що мене хвилює: а якщо радист тебе запідозрить?
Юрко трохи подумав.
— Він Харитона боїться, — запевнив, — і не посміє не послухатись. В разі чого Муху доведеться… — хотів сказати “вбити” чи “застрелити”, але язик чомусь не повернувся вимовити ці слова й просто рубонув долонею повітря. — Бо сотник небезпечний, він досвідчений і все розуміє, я мушу стріляти першим, поки буде можливість. А потім уже радиста примушу…
— Якщо почуємо постріли, — запевнив Бобрьонок, — ми увірвемось у схрон.
— Ні, — похитав головою Юрко, — не вийде. Там близько підійти не можна. Галявина й береза над люком… Повинні ховатися в кущах, а мені самому доведеться радиста… примушувати.
Бобрьонок невдоволено покрутив головою.
— Не подобається це мені.
— І мені, — ствердив Толкунов.
— Нічого, — заперечив Юрко, — вони ж нічого не чекатимуть.
— А ти гарний хлопець! — Толкунов ляснув Юрка по плечі. Але тут же трохи відступив: — Для чого пішов до бандер, так і не розумію…
— Досить про це, — обірвав Бобрьонок, — давайте ще раз усе обміркуємо. Зараз сюди прибуде опергрупа районного відділення безпеки, вона прикриє тили, а вже нам з тобою, капітане, брати радиста.
— Що брати!.. — покрутив головою Толкунов. — Брати — тьху, аби свого поганого носа висунув.
— Висуне… — Юрко відвів погляд від лампи, вперше подивився просто у вічі майорові. — Я зроблю так, що висуне.
— Твоїми б вустами мед-пиво пити… — мовив Толкунов, але не так похмуро, як раніше. — Гей, Вікторе, — гукнув у розбите вікно, — гайда до сільради, візьми в “яструбка” автомат. Скажи: позичаємо, вдень віддамо, а то ще розрюмсається…
Віліс від’їхав, і відразу з протилежного боку вулиці почувся гуркіт мотора. Голова вискочив на вулицю, замахав руками, й вантажівка з оперативною групою зупинилася біля подвір’я.
16
Частину полігона відгородили колючим дротом і нікого й близько не підпускали туди. З Берліна прибула спеціальна есесівська команда, яка охороняла об’єкт, — кремезні хлопці з автоматами, котрим заборонили вести будь-які розмови. І все ж треба було знайти якийсь ключ до розгадування таємниці полігона. Але який? Чим більше обмірковував цю проблему Сивий, тим більше переконувався, що навряд чи зможе щось придумати. Догадувався, що таємничий полігон і попередня секретна акція із закиданням через лінію фронту розвідницької групи — дві ланки одного ланцюга, однак чого вартий його здогад? Потрібні були факти, а Марков — так називався він у розвідшколі “Цепеліну” — не мав жодного факту.
Правда, одного разу, затримавшись уранці біля входу до школи, побачив перед ворітьми полігона чорний “мерседес” і трьох чоловіків у плащах, які вийшли з машини. Але що з того, коли ні облич, ні номерів автомобіля не зміг розібрати?
Марков працював з курсантами майже автоматично й скоро відпустив їх. З голови не виходили троє в плащах, перед якими розчинилася брама найсекретнішого об’єкта.
Що вчинити?
Простежити за чорним “мерседесом” не мав змоги, до міста добирався автобусом, іноді підвозив хтось із начальства — можна було б, щоправда, відійти пішки кілометр чи два, заховатися десь і засікти номери “мерседеса”. Але, добре подумавши, Марков відкинув цю ідею. До міста дев’ять кілометрів, всі їздять службовим автобусом, його відсутність помітять, затримають автобус. Далі: хтось може побачити, як він іде пішки, а це, безумовно, викличе підозру чи небажані розмови.