— В кишені кітеля, — вказав Лашков-Гур’янов на мундир, що висів на стільці.
Діставши ключ, Біцбул кинув обершарфюрерові одяг.
— Швидше! — пригримнув.
У сейфі лежали важливі документи: списки особового складу школи, справи агентів (деяких уже встигли закинути в радянський тил), різні секретні матеріали. Напхавши паперами портфель обершарфюрера, Біцбул наказав Лашкову-Гур’янову.
— Мовчати! Жодного слова, збагнув? Стрілятимемо без попередження.
Вони вийшли з села й скоро були в умовленому місці, де на них чекав старший лейтенант Пяткін з групою прикриття. Тої ж ночі дісталися штабу партизанської бригади, і Лашков-Гур’янов нарешті збагнув, до чиїх рук потрапив.
— Цей мерзотник на першому ж допиті розповів усе, що знав, — констатував Рубцов. — І от що цікаво: Лашков повідомив, що невдовзі перед арештом випадково був присутній при розмові Хорвата з представником головного управління імперської безпеки штурмбанфюрером Крауссом.
— Тим самим Крауссом, про якого повідомляє Сивий? — докинув Карий.
— Отож, тим самим. Лашков твердить, що з деяких реплік, які йому вдалося почути, він зробив висновок: у “Цепеліні” готують якогось агента для важливої акції в глибокому радянському тилу — уявіть собі, спеціально для нього фірма “Мессершмідт” спорудила літак.
— Ого! — вигукнув Карий.
— Ще один цікавий факт, — вів далі Рубцов. — Цього агента приймав сам Скорцені, розумієте, якщо його приймали на такому рівні, то німці справді задумали щось екстраординарне. Скорцені подарував агентові талісман, срібний брелок для ключів з подряпиною. Здається, подряпав його, визволяючи Муссоліні.
— Щось у цьому є, — пробуркотів Карий.
— Так, так… Отже, ми знаємо: група агентів, яку нам вдалося знешкодити, мала завдання знайти й підготувати місце для посадки літака. На допомогу цій групі був кинутий мало не цілий бандерівський загін. Це про щось говорить?
— Ще б пак!
— От і я гадаю, що затримані нами агенти шукали місця для посадки літака з диверсантом, про якого повідомляє Сивий.
— Два кінці одного ланцюга?
— Точно. І тепер від того, як ви проведете радіогру з “Цепеліном”, залежить, візьмемо ми їхніх агентів чи ні. Можливо, одного, а може, цілу групу, Принаймні одного з талісманом Скорцені.
— Ми зробимо все, Василю Семеновичу. Радиста, як я доповідав, Бобрьонок з Толкуновим уже ведуть сюди, з хвилини на хвилину мусять бути, і я особисто займуся ним”
— Дуже прошу, Вадимо Федотовичу, я б сам під’їхав, але за вами — як за кам’яною стіною. Систематично інформуйте мене
Генерал поклав трубку, а Карий сидів ще кілька хвилин, розмірковуючи. Справа набирала несподіваного повороту. Полковник розумів, що тепер її візьме на контроль Головне управління контррозвідки, можливо, сама ставка, й кожна похибка важить дуже багато.
Вийшов до кімнати, де розклав папери на столі його ад’ютант лейтенант Щеглов.
— Ну, де ж вони? — запитав нетерпляче.
Щеглову не треба було уточнювати, кого саме має на увазі полковник, іноді він, здавалося, навіть читав думки Карого, принаймні так гадав полковник. Лейтенант зиркнув на годинник і відповів безапеляційно:
— Прибудуть через три — чотири хвилини.
Лейтенант помилився лише на хвилину: віліс зупинився біля будиночка контррозвідки через п’ять хвилин. Віктор загальмував біля самого входу, і розшукувачі провели радиста до кабінету Карого. Юркові Бобрьонок наказав почекати в кімнаті Щеглову.
Радистові розв’язали руки, він стояв посеред кабінету, розминав їх, і задоволена посмішка торкалася його вуст. Карий подумав: отак влаштована людина — агента взяли на гарячому, не може не знати, що йому загрожує розстріл, а він розминає руки й не думає більш ні про що.
Полковник обійшов навколо агента, уважно розглядаючи його, наче в кабінеті стояв не звичайний диверсант з погонами лейтенанта Червоної Армії, а якесь заморське диво. Під цим поглядом агент зіщулився і опустив руки, дивився на Карого боязко й з надією, либонь, усвідомив, що від цієї людини з сивими скронями залежить його доля.
Нарешті полковник зупинився. Стояв, чисто виголений, у випрасуваному, акуратно підігнаному кітелі, закинувши голову назад і дивлячись холодно й байдуже, ніби бачив не людину, а якусь комаху.
— Ваше справжнє прізвище? — запитав нарешті.
Агент підтягнувся, став струнко, відповів чітко:
— Молодший лейтенант Гапон Іван Олексійович.
— Частина?
— Тридцять дев’ятий стрілецький полк дев’ятнадцятої дивізії.
— Потрапили в полон чи здалися самі?
— Поранений під Харковом, перебував у таборі для військовополонених.
— І там тебе завербували?
— Винуватий…
— Винуватий, кажеш? — підвищив голос Карий. — Продав Батьківщину, товаришів своїх, до ворога переметнувся!
Агент стояв, похнюпившись і опустивши голову. Полковник сів на стілець, запитав;
— Тобі казали, що зараз мусиш робити?
— Так, — підвів голову з надією.
— Це твій останній шанс, — мовив полковник вагомо. — Ми підготуємо радіограму й ти передаси її в ефір. Тільки без фокусів. Знаємо ми ваші умовні знаки й передачу радіограм проконтролюємо до останньої крапки. Й від того, як розвиватиметься операція, залежатиме й твоя доля. Це для тебе ясно?
Радист виструнчився і навіть клацнув закаблуками.
— Я готовий хоч трохи спокутувати свою провину… — нараз затнувся, мабуть, хотів додати “товаришу полковник”, та не насмілився.
— Давайте сюди другого, — розпорядився Карий.
Радист нерозуміюче стенув плечима, але мало не одразу до кабінету завели Степана Олексюка, якого привезли загодя. Радист відступив збентежено, крива посмішка майнула його обличчям, либонь, подумав, що саме Олексюк виказав його.
Полковник мовив:
— Тепла компанія зібралася докупи. Третього й головного вже не буде ніколи. Зрозуміло?
Агенти закивали, перезираючись не дуже-то й приязно, але це не обходило полковника. Він махнув рукою, і їх вивели.
Карий запросив Бобрьонка й Толкунова сідати. Майор із задоволенням опустився на м’який диван, а Толкунов відмовився.
— Після віліса, товаришу полковник, дозвольте постояти.
— Мушу повідомити вам, товариші, що Управління контррозвідки фронту представило вас до нагородження орденами Червоного Прапора.
Бобрьонок розплився в задоволеній усмішці, а Толкунов не повірив.
— Прапори? — перепитав.
— Начальство цінує вас.
— Не бачу.
— Це як зрозуміти?
— Ви, товаришу полковник, наказали б видати нам зараз по сто п’ятдесят. І спати відпустили б.
Полковник зареготав.
— Невже гадаєш, що я і зовсім недогадливий? Ідіть до старшини Яковлєва, він знає, і все, що бажаєте… У межах можливого, звичайно.
Толкунов задоволено гмикнув у кулак.
— Дякуємо, товаришу полковник.
— Як бути з хлопцем? — запитав Бобрьонок.
— Яким?
— Що допоміг нам узяти радиста,
— Юним бандерівцем? — пожартував Карий.
— Не такий уже він і юний… — втрутився Толкунов.
— Гарний хлопець, — сказав Бобрьонок упевнено. — І зробив усе, що міг.
Полковник подумав і розпорядився:
— Скажіть Щеглову, щоб зв’язався з місцевим відділком держбезпеки. Як цього хлопця? Юрій Штунь, якщо не помиляюсь? Нехай випишуть йому документи й відпустять.
— Він хоче вчитися.
— Навчений вже… І так розумний, — сказав Толкунов.
— Не ти, Олексо, даремно, — гаряче заперечив Бобрьонок. — Хто ліз у схрон, ризикуючи життям? А хто поклав їхнього старшого? Невідомо, чи взяли б ми без нього радиста живим. Я б йому навіть рекомендацію дав — нехай вчиться, користь буде. Піде в армію, повоює, а потім…
— Ну, давай, давай… — примирливо пробуркотів Толкунов.
Розшукувачі пішли, а Карий накидав текст радіограми й наказав покликати агентів.
— Ознайомтеся, — наказав радистові, — усе правильно?
“Майданчик для приземлення літака за шість кілометрів на південь від села Квасова. Підготовлений для посадки. Чекаємо вказівок. Тридцять сьомий”.