— То й що? У крайньому разі, куплю кілька знімків у тебе.
— Знов полюєш на щось особливе?
— А іншого мені й не треба.
— Ну що ж, хай щастить. Хоч навряд чи тобі світить тут якась «смаженинка». Ці Торни — найвзірцева сім’я за межами Монако.
Виняткове фото. Ось що потрібно було Дженнінгсові. Розкрити щось інтимне, неприступне для сторонніх. Він терпляче вистежував свої жертви, та далеко не завжди мав певність, що з того щось вийде. Якби ж то можна було зазирнути всередину!..
— Гей, нянечко! Нянечко, — раптом закричав Гобі. — Ви отуди гляньте!
Очі всіх присутніх були звернені на величезний торт, який щойно винесли з будинку.
Деміенова няня була виряджена клоуном — обличчя її вкривала біла пудра, на губах лежав товстий шар червоної помади, зображуючи широчезну усмішку. Фотографи витанцьовували й метушилися навколо неї, а вона вдоволено гримасувала, вихилялася, обіймала Деміена й розмазувала по ньому свій грим.
Дженнінгс перебіг поглядом по натовпу й побачив Кетрін Торн, що стояла сама-одна осторонь. З виразу її обличчя репортер зрозумів, що їй не до душі вся та веремія. Потім вона зняла з очей півмаску, і Дженнінгс механічно підняв камеру й клацнув затвором. Появу торта вітали вигуками та оплесками, і Кетрін ступила вперед.
— Хай йому провістять майбутнє! — крикнув один з репортерів. — Ведімо його до провісниці!
І натовп, немов одна жива істота, враз посунув до шатра провісниці, тягнучи з собою і няню з її підопічним.
— Дайте хлопчика мені, — сказала Кетрін, підходячи до Чесси.
— Та я ж несу його, мем, — заперечила дівчина.
— Ні, ні, я сама, — холодно всміхнулася Кетрін.
Очі їхні зустрілись, і няня мовчки віддала малого матері. Ніхто не звернув на це уваги, натовп поніс їх далі, і тільки Дженнінгс бачив ту сценку крізь видошукач своєї камери. Няня лишилася сама, позад неї підносився фасад будинку з вежкою нагорі, і клоунське вбрання дівчини ще дужче увиразнювало її самітність. Дженнінгс устиг зробити два знімки, перше ніж Чесса повернулась і поволі пішла в дім.
Перед шатром провісниці Кетрін попросила всіх репортерів залишитися надворі, а сама з Деміеном на руках увійшла до середини і, опинившись серед тиші й півсутіні, з полегкістю зітхнула.
— Добридень, хлопчику!
Голос долинав з-під темного каптура. Провісниця сиділа за невеличким зеленим столиком і намагалася говорити глухо й таємниче. Обличчя в неї теж було зелене. Деміен поглянув на неї, весь напружився і вчепився в материне плече.
— Не бійся, Деміене, — відказала провісниця. — Я не зроблю тобі боляче.
— Вона скаже, що чекає тебе попереду, — намагалася умовити малого Кетрін.
— Іди до мене, — покликала його провісниця. — І дай мені своє рученя.
Та Деміен ще тісніше припав до матері. Тоді провісниця встала, стягла з обличчя гумову маску і виявилася усміхненою милою дівчиною.
— Поглянь на мене. Я така, як усі. Твоєму рученяті боляче не буде.
Деміен заспокоївся і простяг руку. Кетрін сперлася на столик.
— О, яке гарненьке, м’якеньке рученятко! Тебе чекає добре-предобре майбутнє… — І раптом дівчина затнулася, зачудовано вдивляючись у Деміенову долоньку. — Ану дай мені й друге рученя.
Деміен простяг другу руку, і провісниця здивувалася ще дужче.
— Це так треба за правилами? — спитала Кетрін.
— Я ніколи не бачила нічого подібного, — збентежено промовила дівчина. — Оце вже третій рік ворожу на дитячих святах, але таке зустрічаю вперше.
— Що ви маєте на увазі?
— Ось погляньте самі. В нього на руках немає ліній. Тільки складочки.
— Як це? — Кетрін, нічого не розуміючи, дивилася на синові рученята.
— Він не обпікав долоньки?
— Та певно, що ні.
— Тепер подивіться на свою руку. Бачите, скільки на ній дрібненьких рисочок. Вони роблять кожного з нас неповторним. Це так звані лінії долі…
Запала напружена тиша. Хлопчик здивовано розглядав свої рученята, не розуміючи, чим вони не такі.
— Придивіться, які гладенькі в нього пучечки пальців, — сказала дівчина. — Мабуть, вони й відбитків не залишатимуть.
Кетрін придивилась і пересвідчилася, що це справді так.
— А може, воно й на добре, — засміялася дівчина. — Якщо колись пограбує банк, його нізащо не знайдуть.
Вона сміялась, а Кетрін ще пильніше розглядала Деміенові долоньки. Її не полишав невиразний неспокій.
— Чи не могли б ви все-таки розказати про його майбутнє? Ми ж для цього до вас і прийшли. — Голос Кетрін злегка тремтів.
— Ну звісно, зараз…
Та тільки-но дівчина взяла малого за руку, знадвору долинув гучний крик. Десь віддалік няня Чесса гукала хлопчика: