Від епохи війни з Темним богом минула безодня часу. Інші розумні істоти знайшли ковчег. На відміну від його творців, ці розумні істоти не перебували у благодатному співрозумінні з Космосом. Вони, як і раса Темного бога, були стурбовані пізнанням і бажаннями сили. Якщо творці Зоряного ковчегу проникли у таємну суть часу, то нові його власники змарнували сотні тисяч років, намагаючись оволодіти простором. Пізніше їх назвали Великими Повзучими Отцями. Вони мандрували Галактикою, як своїм подвір’ям, але безсмертя залишалося для них недосяжним. Зоряний ковчег вони знайшли надто пізно. Знайшли вже тоді, коли фатально вичерпались біологічні сили і досягли кризової межі генетичні ресурси їхньої раси. Коли ж вони наважились на відчайдушну спробу врятуватись за допомогою знайдених у ковчезі знань, до них несподівано прийшла миттєва погибель. Невідомо звідки з’явилися люті ґирги — і Великі Повзучі Отці, панівна галактична раса, стали їхньою здобиччю.
А Зоряний ковчег пережив загибель Повзучих, як колись пережив згасання своїх творців і поразку Темного бога. Він знову зник, залишивши по собі легенди та спраглих безсмертя. У старіючій Галактиці неквапно зростали нові розумні раси, а ковчег дрімав у очікуванні їхнього змужніння.
5
Школа в поселенні «Біла Троянда»,
планета Аврелія (6КА81:4),
зоряна система Мійтри (HD168443).
23 януарія 417 року Ери Відновлення.
Пела назавжди запам’ятала слова брата: «Чужинців ніде не люблять, але в нашої родини немає дому». Тому вона не впадала у нерви від авреліанських звичаїв. Жителі Аврелії славились пихатістю і консервативністю. Вони зневажали «тонконогих», народжених в інших світах. Тяжіння на поверхні їхньої планети перевищувало земне більш ніж на третину, тому ноги корінних авреліанців були сплетені з атлетичних м’язів.
Пела вже десять років жила на Аврелії, її м’язи також адаптувалися до міцних обіймів місцевої гравітації, але вона все одно залишалася «тонконогою» — з граційними колінками, тонкими щиколотками і вузькими п’ятами, характерними для мешканок менш масивних світів. Тому вона вчилася в школі для парій, разом з іншими «тонконогими», малолітніми злочинцями, напівкровками та психічно нестабільними нащадками операторів тваринницьких ферм. Цю школу передбачливо розташували подалі від великих поселень, у містечку біля старого законсервованого космодрому, в підземних ангарах якого можна було знайти залишки кораблів авреліанських першопрохідців.
Солярна станція космодрому давала достатньо енергії для цілодобового освітлення приміщень школи, для систем спостереження та захисного периметру. Кожний крок вихованців трьох секторів школи — чоловічого, жіночого і дигендерного — ретельно контролювався, і місцева поселенська громада не мала жодних претензій до керівників цього специфічного навчального закладу. Якщо його вихованців і бачили на вулицях містечка, то завжди у супроводі куратора і допоміжного кіборга. Вихованці вели себе чемно, привітно вітались із поселенцями і мали пристойний вигляд. Всі вони були одягнені у синьо-блакитні просторі комбінезони, взуті у добротні підпружинені чоботи і споряджені дихальними фільтрами останніх модифікацій. Акуратні зачіски школярів не дратували місцевих жителів викличними кольорами. Школярі уникали дивитися місцевим просто в очі, що вважалося ознакою ефективного психологічного супроводу. А коли місцева громада потребувала допомоги — особливо після осінніх злив та ураганів — керівництво школи охоче направляло своїх вихованців на відновлювальні роботи.
Існували, щоправда, певні обмеження. Коли голова місцевої громади запропонував шкільному керівництву залучати школярок і дигендерів для піклування за малими дітьми поселенців, ректор категорично йому відмовив, не надавши при цьому жодних пояснень. Місцеві зрозуміли, що тут криється якась таємна урядова заборона, і зробили для себе певні висновки.
Насправді ж ніякої заборони не існувало. Просто ректор належав до тих консервативних авреліанців, які вважали, що правильного громадянина Особливої самоврядної імперської колонії Аврелії можна виростити лише в традиційному середовищі корінних колоністів, подалі від збоченських звичаїв «тонконогих» та напівклонів. Своїх вихованців ректор вважав генетичними носіями суспільного занепаду, яких треба за можливості максимально ізолювати від добропорядних колоністів. Він підозрював, що в їхніх юних тілах заховані невидимі для сканерів і психозондів лиходійні генетичні коди, спрямовані на руйнування порядку і стабільності. Тому ректор не здивувався, коли одного зимового дня до школи прибули офіцери Служби Запобігання, розгорнули у ректорському блоці пересувну «червону зону» і наказали привести для бесіди («Для допиту», — розкодував офіційну формулу ректор) вихованку шостого рівня жіночого сектору Пелу Есмеральду Махоніко.