4 юна 417 року Ери Відновлення.
Колись Шираз був квітучим багатолюдним містом, перлиною на туристичних мапах Близького Сходу. Катастрофічна епідемія, яка пройшла земними континентами в останні роки Другої Смути, практично повністю знищила його населення. Спорожнілі будинки заселили біженці з мегаполісів, де тепер панували вуличні банди. Біженці не мали чим заробляти й жили за рахунок гуманітарної допомоги, яку надавала містам-примарам адміністрація сектору.
Агента імперської поліції Анабелу Фаро висадили з військового дискоїда на потріскані плити транспортного терміналу. Вона без пригод проминула пост місцевих сил правопорядку, зареєструвалась у терміналі як турист і в гаражі закритого до кращих часів космопорту орендувала пошарпаний аеромобіль.
Першою адресою, яку вона ввела до навігатора автопілота, був будинок, де чотири роки тому мешкала Шерма Шайнар. Торсійний двигун літального апарата хвилин шість розганявся до швидкості відриву, потім стара машина зависла над злітним майданчиком, невпевнено похиталась і почала набирати висоту.
Політ тривав недовго. За кілька хвилин аеромобіль приземлився біля невисокої будівлі, сліпі мури якої без жодної паузи переходили у високий глухий паркан. За ним вгадувались верхівки абрикосових дерев. Навколо розкинулись неоковирні пустирища, прикрашені іржавими кістяками гелікоптерів та старими цистернами. Нещадне південне сонце випалило на цих сміттєвих полях усю порядну рослинність. Лише де-не-де жовтуваті колючки урізноманітнювали пейзаж. Зашмірані пси дивились на Анабелу голодними очима. Вона на всяк випадок пирснула в їхній бік відлякуючим репелентом, й пси повтікали.
«Цілком пацавата місцинка, — визначила агент поліції. — Й що тут, цікаво, поробляла вагітна коханка адмірала Яна?»
Анабела підійшла до брами будинку і голосно назвала себе. У спецшколі в неї розвинули зачаткові здібності телепата, тому вона знала, що з будинку за нею слідкують. Агент відчувала присутність, як мінімум, трьох людей, наміри яких за шкалою лояльності перебували десь між позиціями «нейтральна» і «недружня».
«Все ж таки, радше нейтральна, аніж недружня», — уточнила Анабела і означила власні наміри енергійним ударом ногою у браму. Товстий кераміт відізвався глухим невдоволеним звуком.
— Хто ви? — почула вона голос із захованого між плитами комунікаційного пристрою.
— Представник імперської влади!
— Шайтана лисого ти представник! Йди геть звідси!
«Помилилась, — констатувала агент. — Наміри виявились недружніми».
Анабела підстрибнула, ухопилась за верхній край брами й без великих зусиль перебралась до внутрішнього двору. Під низьким навісом на неї чекали двоє чоловіків зі старовинними помповими рушницями.
— Доброго дня, шановні, — агент розтягнула губи у привітну посмішку і торкнулась пальцем бейджика. — Я агент Фаро. Ось моє посвідчення.
— Це вторгнення, — старший із чоловіків направив ствол Анабелі у груди.
— Ви погрожуєте представникові імперського уряду?
— Ми не визнаємо ніякого вашого уряду. Ми самі по собі.
— Такого не буває, шановні.
— А де ж був той ваш грьобаний уряд, коли вбивали мою дружину!? — раптом заверещав молодший. Голос у нього був писклявим і вимовляв він «гйопаний уйрят». — Тоді ми чомусь не бачили ані вашого уряду, ані вашої поліції! Ще скажіть, що ми маємо платити податки тому вашому Аралану.
— Еарлану Третьому, Охоронцю прав і свобод світів, — виправила Анабела. Як громадянка першої категорії вона вважала за свій обов’язок забезпечувати суспільну повагу до особи імператора.
— Я не з податкового управління, — пояснила агент. — Я розслідую злочини, вчинені Шермою Шайнар.
— Ви всі подуріли з тою Шермою, — мовив старший, опускаючи рушницю. — Два місяці тому нас уже розпитували про неї.
— Я знаю, — кивнула Анабела. — Вас розпитувала піфійка Марія.
— Мар’ям, так вона назвалась, — погодився старший. — Ми їй все-все розповіли.
— А тепер ще й мені розповісте. А я вам дам за це сто імперських фунтів.
— На базарі цих грошей не беруть, — промурмотів молодший.
— Не слухайте його, пані, — настрій старшого різко змінився. — На нашому базарі беруть усе… Він, — старший відібрав у молодшого рушницю, — увесь час верзе дурниці, бо тяжко пережив смерть Лейли. Наркомани вбили його дружину, маленьку Лейлу. Після того він трохи здурів…
— Співчуваю.
— Мене звуть Мехді Зушані, — відрекомендувався старший. — Я фермер, пані. Я володію цим будинком. Й усі ці землі, — він обвів рукою навколо голови, — також належать мені за правом спадку. Ми жили тут від початку світу. Наша родина єдиною зі всього селища пережила Велику епідемію. Я і моя дружина Айша. Вона тепер хвора, пані, й не може до вас вийти.