«Побачили одна одну вживу, — виправила себе Пела. — Вона впізнала мене. Вона бачила записи з кабінок. Мене ж, завдяки тій зрадниці, знає уся ця клята Аврелія… От звідки ноги ростуть!»
— Так ти бачила мене… наші з Осою…
— Бачила. Мені сподобалось. Навіть дуже. Я відразу помітила, що ти не знаєш про запис, що ти кохаєш ту стерву по-справжньому. Таке неможливо зіграти, руденька… Я передивилась усі записи з тобою, які лише знайшла у мережах. Ти вартуєш більшого, я ж тобі кажу.
— Її вбити мало. Підлота, дрантя…
— Лиши в спокої ту Осу, мисли ширше. У щирому коханні гріха немає.
— Гріха? — перепитала Пела. — Нас вчать, що «гріх» є означенням застарілого релігійного уявлення про втрату цноти. Ти сектантка?
— Чого б це раптом?
— Я знаю, що на Тіронії багато сектантів. Серед людей, а особливо серед клонів.
— Я не сектантка. А щодо втрати цноти… Ти знаєш ці рядки:
— Ні, уперше чую. Накопичення цноти? — дівчина ворухнула губами, наче смакуючи парадоксальне словосполучення. — Прикольно. Й хто ж це написав?
— Одна заборонена поетеса.
— Заборонена? — здивування Пели було щирим. Вона вперше почула, що існують заборонені поети. — А чому її заборонили?
— Колись тобі розповім, — на обличчя Ясмін раптом набігла холодна тінь.
— А як її ім’я?
— Шерма Шайнар, вона з Ноли.
— А почитай ще щось з її віршів.
— Слухай:
— Це отак я прив’язана до самої себе, — після довгого мовчання мовила Пела.
— Ти сказала, як поет, — Ясмін присіла на ліжко і заходилась пестити Пелу. — Ти не пробувала писати?
— Ні, — дівчина відсунулась від флаг-марінера. — То не моє.
— Щось не так, руденька?
— Я хочу більше знати про цю Шерму. Де можна дізнатись про неї?
— Я ж уже казала: вона заборонена поетеса. Якщо ти зробиш запити щодо неї в інформаційних мережах, тобою миттєво зацікавляться Джи Тау.
— Вони мною й без того цікавляться.
— З якої це радості?
— Мій брат чогось там накоїв проти Імперії… Ця заборонена Шерма воює з імперцями?
— Я знаю про неї не так уже й багато. Кажуть, що вона телепатка і неймовірна в сексі. Вона здобула діамантову корону на альфійскому всепланетному конкурсі краси. Навіть була коханкою імператора…
— Теперішнього?
— Ні, покійного Туре Шактірі. Потім вона очолила заколот проти Імперії і піфійських жриць.
— Коханка імператора очолює заколот і пише такі вірші? Крутезна дівка… — Пела замислилась, потім тяжко зітхнула: — А я пропадаю у цій дірі, як грьобане щуреня.
— Тобі тут погано?
— Погано? Це слабо сказано. Мене вигрібає від цієї школи, від цієї смердючої Золотої Планети, від цих товстолапих тупаків, від цієї суки Оси, від усього, всього, всього. Ви-грі-ба-є!.. Вони ж тут усі такі моралісти, а знали про нас із Осою, знали все і не вигнали нас, не відправили до карцера… Я тобі вірю, це така їхня політика. Вони дивляться на переселенців, як на корисних збоченців, як на дешеву робочу силу. Ми для них гірші за клонів. Їм головне, щоб ми не чіпали товстолапих, а між собою… Хоч би й повбивали одне одного, товстолапим до одного місця. Ненавиджу цю планету!
— Хочеш рвонути звідси?
— Хочу, — Пела недовірливо подивилась на Ясмін. — А ти мені допоможеш?
— Спробую.
— Але в мене на мандри немає фунтиків.
— Не в грошах справа, руденька. Дві ескадри Одинадцятого флоту за кілька тижнів передислокують до Сектору Ерідана. Кажуть, що на Сельву. Там будуватимуть супер-секретну військову базу. Тільки ти, дивись, нікому про це не кажи, — Ясмін притиснула палець до губ подруги. — Інформація рівня секретності «два А». Нас усіх перекидають на нову точку. Усіх, хто будує Телон. Але там, кажуть, на порядок більший обсяг робіт. Формується окрема бригада. Кожну монтажну команду розгортатимуть у батальйон згідно з табельними вимогами військового часу. Нам усім вже роздали контракти. Оклади подвійні, купа грошей. Мене приписали унтер-офіцером до батальйону, де тридцятивідсотковий некомплект контрактників. Й нема звідки добирати. Найбільший дефіцит — оператори роботів. А ти, руденька, класний оператор. Найкращий із тих, хто працює в ангарі. В тебе природна чуйка на техніку. А ще: ти врятувала мене від адельми. Це тобі точно зарахують. А я можу зробити тобі протекцію… Але, кажуть, що та Сельва — найсправжнісіньке пекло…