Оса відчуває, що її зараз знудить. Вона хоче втекти, але ноги її не слухаються. Шия також не повертається. Щось примушує Осу дивитись на ляльку-Пелу, на пластиковій «шкірі» якої вона знаходить такі знайомі родинки і смужки підстриженого волосся, та на чорноволосу ляльку-Ясмін в її нахабному платті, що масно відблискує у непевному печерному світлі. Дивитись на цвях та на повільні, огидно повільні краплі «молока», що зриваються з пластикової долоні ляльки-Пели і дзвінко падають на кристалічний виступ стіни, стікають склянистою поверхнею під ноги Осі.
«Тебе зраджено», — шепоче голос нізвідки.
«Знаю, — вона неймовірним зусиллям волі зупиняє нудоту. — Але цим тварюкам також обломиться».
Пелі наснилась матір. Вона у дивному комбінезоні яскраво-трав'яного кольору зі сріблястими погончиками і застібками. Вона дивиться на Пелу і посміхається.
«Тепер ти одна з нас», — каже матір.
«Мамо, я погана дівчинка, — на очі Пелі раптом навертаються сльози. — Я грішниця».
«Ти хороша дівчинка, — матір гладить Пелу по голові. — Ти отримала дар Спасителя Саошианта й невдовзі відчуєш Силу. Вона поведе тебе шляхом твоїх батьків, шляхом твого брата і шляхом Шерми. Можливо, Пеліко, тобі пощастить більше, аніж нам».
«Ти знаєш Шерму!» — дивується Пела.
«Вона одна з нас».
«Хто ви?»
«Колись ти дізнаєшся про все, Пеліко. А зараз я розкажу тобі одну історію. В давні часи вірили, що люди незламної волі можуть змінювати тканину реальності, немов художники, що вносять нові барви та лінії до своїх полотен. Що люди незламної волі вміють перетворювати ті силові лінії, які тримають цю реальність, на продовження своїх задумів. Що усі ми, насправді, мандруємо вздовж ліній. Тільки люди-воїни роблять це свідомо, а люди-вівці йдуть туди, куди спрямували їх призабуті пророки. Люди-вівці не знають, що світ знову змінився і що всі старі навігатори та дороговкази брешуть. Що брешуть навіть дороги. Але все одно людям-вівцям лячно. Ті з них, кому найлячніше, з рук у руки передають книгу без назви. Книга розповідає про мандри. Про трьох людей, яких безіменний воїн вів до місця, названого на одній із сторінок книги „Обізнаністю“, а на іншій „Присутністю“. Ці люди йшли за воїном, і цей похід був для них самодостатнім. Супутники воїна не цікавилися Обізнаністю/Присутністю, їм було приємно йти за людиною, яка не боїться чудовиськ і має життєву мету. Але на закинутій станції, посеред безкрайньої пустелі, воїн чи то зникає, чи то гине. Себто світ знову фатально змінюється. Супутники воїна залишаються самі й ворожать на картах. Їм випадають карти, зміст яких — добування. Лише з цієї миті їх починає цікавити і вводити у сумніви думка про мету походу. Зброєносець припускає, що Присутності насправді не існує. Його син пропонує зберігати мету й напрямок. Молода дівчина наполягає на пошуках воїна. У сумнівах і пошуках проходить кілька діб. Зброєносець проголошує себе воїном і призначає нову мету мандрів. З ним погоджуються. Його син стає „новим зброєносцем“, дівчина віддається „новому воїнові“ на знак покори і віри в мету походу. Невдовзі з’являється чергове чудисько, і самозванець отримує у двобої з ним смертельне поранення. Всі вирішують, що його покарано за самозванство. Перед смертю він заповідає супутникам воїна уважно придивлятися до всіх без винятку знаків, якими супроводжуються навколишні зміни. „Світ влаштовано, як гойдалку, — пояснює самозванець. — Що ближче до Присутності, то менші зміни. Всі речі буття поважають себе лише через відсутність змін“. На останній сторінці книги намальовано цю гойдалку. Її вісь позначена літерою „С“, а кінці довгої дошки літерами „М“ і „Т“. Один уже померлий чоловік, який читав дивну книгу разом із твоїм батьком, Пеліко, припустив існування таємничого Ордену Гойдалки. „Деякі люди-вівці, — казав він, — спілкуючись із справжніми обраними, стають дуже вправними імітаторами обраності. Їм уже не місце серед отари. Але ж ніхто не має наміру приймати їх в істинні спільноти. От і придумали для них Орден Гойдалки. Вони проходять від „М“ або „Т“ до „С“ і там проголошують себе воїнами».
«Я хотіла би прочитати цю книгу».
«Прийде час — і ти її прочитаєш. Від першої до останньої сторінки. Спаситель Саошиант з тобою, Пеліко», — комбінезон матері немов огортається оманною запоною.
«Приходь іще», — просить її Пела.
Але матір не відповідає. Туман густішає, огортаючи Пелу зусібіч. Вона чує дивні клацаючі звуки, немов у тумані ворушаться гігантські комахи. Їй стає лячно, і вона просинається.