Фарс-мажор

9 квітня, п'ятниця

Відніс дві останні квінтьєми до «Ірпінського вісника». Така поезія відразу ж пішла в номер. У рубрику «Поезія нашого краю». Зірка Нечитайло несказанно зраділа, просто благала ще щось такого принести. Назвала мої вірші променем світла серед сірятини буденності. І додала, що є великою шанувальницею моєї творчості, особливо любовної лірики. Я пообіцяв, що далі буде, але нагадав редакторові, що все залежить від натхнення, від образного світосприймання, від стану душі, зрештою. Адже душа поета – то така тонка субстанція, що має як зовнішній, так і внутрішній світи.

Зірка сказала, що завжди рада бачити мене у себе. І простягла свою візитну картку, мило усміхаючись, як завжди.

Я так і не зрозумів, про що це вона. Зірка весь час мені на щось натякає. Невідомо, на що. Чому жінкам так часто бракує визначеності у своїх висловлюваннях, чому після їхніх заяв ніколи до пуття не знаєш, що тобі на це слід робити чи відповідати? Невже жінка – то справді найбільша загадка людства? Треба спитати у Еміка. Він розумний і розважливий. Як і його Яна. їхній шлюб – взірець любові, відданості, мудрості і взаєморозуміння.

10 квітня, субота

Та хай там криза середнього віку, аби тільки не творча! Так одразу ж і написалось. Про те саме. Про що кожний думає, та не наважується вголос сказати. Чи то від сором'язливості, чи то від удаваної добропорядності. Чому ми, українці, так грубо глушимо в собі прекрасне? Чому не дамо йому вихлюпнутися назовні?

Написав нову квінтьєму. Про несподівані знайомства, що можуть перерости у приємні відчуття і глибокі почуття.

ПРО ОЛЮ

Я випадково вздрів її під вечір у крамниці.
Красуня, що й казати… Подивився хтиво,
По грудях поглядом ковзнув, поцінував сідниці,
Що випинали з-під з короткої червоної спідниці,
І вирішив не пропустити це природи диво.

Поштиво підійшов, вклонився, привітався,
Як чинить кожний до панянок ласий чоловік,
Казна-яких байок наплів, грайливо усміхався,
І кралю запевняв, що оце вперше закохався,
Вона і каже: «Йди за мною, я живу неподалік».

Швидко прийшли. Вина мені дівиця наливає,
Ми випили на брудершафт, поцілувались,
Тут незнайомка, кваплячись, усе з себе скидає,
І всього зайвого позбутися мені допомагає,
І пристрасно ми стоячки хвилинку обіймались.

Нарешті ліжко! Ластівка моя уся тріпоче,
Намацав хутко її білі груди – чудо із чудес!
«Вже йди до мене», – звабниця шепоче,
Мого проникнення вона несамовито хоче,
І ми удвох без сну всю ніч літали до небес.

Любилися нестримно, палко, просто очманіли,
Фантазіям, рукам й тілам обоє дали волю,
На вигадки були майстри, бо ми всього хотіли,
Спинялись трохи відпочить, і знову мали сили,
I я відчув, що покохав нову знайому Олю.

11квітня, неділя

Подзвонив Емік, сказав, що вже переглянув «Еммануель», «Грецьку смокву» та «Глибоку горлянку». Фільми – те, що лікар прописав! Сказав, що відчуває, що все життя себе обкрадав. Але час ще є.

Чомусь згадалось гасло мого дитинства «Африка прокидається!».

12 квітня, понеділок

А натхнення не полишило мене і сьогодні. Писалося про кохання, що характерно. У форматі квінтьєми, що теж характерно.

ПРО МОЮ НАТУРНИЦЮ
Майстерню мав я на Андріївськім узвозі,
Де у вихідні вся наша братія митців гуляла,
А в будні, на моєму дерев'яному порозі,
Пройшовши по маленькій звивистій дорозі,
Приваблива натурниця опівдні вже стояла.

Заходить досередини, чарівно усміхнеться,
Огляне витвори мого останнього малярства,
А в мене серденько вже стугонить і рветься,
Не в силі витримать, коли ж та роздягнеться,
Щоби побачити всі самоцвіти її царства.

А та, неначе справді хоче хіть мою дражнити,
Неквапом так, поволеньки зніма панчохи, блузку,
O Господи, хіба таке спокійно можна пережити?
Де сили взяти, щоб тут просто не зомліти?
Чи це підвладно витримати серцю й мозку?

Бісиця хитра робить так щораз, не поспішає,
Затим пита: «А де ж цукерки, фрукти, кава?»
Без ліфчика і трусиків на мій диван сідає,
Закине ніжку на стілець, журнальчика гортає,
Й сміється радісно, моя зваблива пава.