– Ніколи ми ще не були так близько одне до одного, як сьогодні, – втаємничено сказала Зірка. – Я про таке і подумати не могла. Я не вірю в своє щастя.
– Це ви про що, Зірко? – здавленим голосом поцікавився я.
– Про несподівану подорож із вами. До Нової Зеландії.
– Це не розважальна подорож, Зірко, – зауважив я. – Це напружена робоча поїздка. Ми маємо на гідному рівні представити нашу культуру в цьому далекому куточку світу, так, щоб про нас довго пам'ятали. І познайомити новозеландців із роллю Приірпіння в просвітницькому і літературному процесі України. Це завдання вже лягає на наші із вами плечі, Зірко.
– Хай буде по-вашому, – погодилася Зірка. – А у вас ще нема для мене нових віршів, таких, які були в квітневій подачі? У нас в редакції ними всі дівчата зачитувались. Нечасто, знаєте, нам приносять таку хвилюючу, таку трепетну поезію про кохання. Я б вам щиро порадила прочитати її на наших зустрічах із новозеландцями. Повірте моєму досвіду редактора – жіночу аудиторію ви полоните відразу. А полонити жінку – це завжди запорука успіху. Не забувайте про це, Дмитре. А вам подобаються мої парфуми?
– Подобаються. В них є щось загадкове. А як вони називаються?
– «Дезайр». З феромонами. Останній писк ірпінської моди. Для вас старалася. Щоб мій запах вам запам'ятався. Навіть коли мене не буде поруч.
– Дякую, Зірко, я подумаю над цим, – пірнув я у свою улюблену формулу на літературних зустрічах. – Давайте трохи поспимо, дорога далека, а я всю ніч не міг заснути.
– Ой, а я теж так спати в літаку люблю. Я коли в літаку лечу, завжди чомусь згадую початок фільму «Еммануель». Як вона летить з Лондона до Бангкока. Які в неї прекрасні мрії! І який у неї чарівний сусіда. Такий уважний. А що, хіба жінці багато треба для щастя? Гарна стрічка. Про життя дружини дипломата в Таїланді. А ви «Еммануель» дивилися? Дозвольте я вашу руку у свою візьму, я так завжди краще засинаю. Приємних нам мрій, Дмитрику.
Це мене вперше Зірка так неофіційно ніжно назвала. Щось таки тенькнуло у моєму серці. І чого Зірка в літаку завжди початок «Еммануель» згадує? Я початок «Еммануель» пам'ятаю, але ж там люди першим класом летіли, а не економічним, як ми.
24 серпня, вівторок
Позаду залишилися Ташкент, Куала-Лумпур, нарешті ми приземлилися в аеропорту Окленда. Кожного разу, коли колеса літака торкалися землі, пасажири чомусь дружно довго аплодували екіпажу за те, що той посадив машину, наче на таке ніхто не сподівався. Дерев'яні булави – цілих шість! – у всіх відібрали, бо, як виявилося, деревину до Нової Зеландії ввозити заборонено. Глиняні бутерброди, які були у всіх наших, дали понюхати собакам з митної служби, бо харчі теж туди не можна ввозити, дивилися на них з недовірою, але пропустили.
Відібрати в українців символ державності в День незалежності України! Слава Богу, що цього Назар не бачив, а то я за нього не ручаюсь.
Нарешті поголився у мотелі після такого тривалого перельоту, прийняв душ. В голові все перемішалося. Тут у них зима, виявляється! Але тепло. Усе не як у людей.
У номер постукала Зірка. Спитала, чи не холодно мені, чи не сумно одному, може, мені чогось хотілося б. Я сказав, що вже ні на що не здатен, тільки б у ліжко пірнути, поспати кілька годин. Зірка сказала, що і сама про це мріє, тільки от якось так самотньо в її номері. І додала, що за кордоном самотність завжди гостріше відчувається. Тож за три години прийде мене розбудити і ми разом підемо повечеряти до рибного ресторану. Щоб відмітити День незалежності України.
В ресторані Зірка мене просвітила:
– Ви знаєте, Дмитре, я вже все взнала, тут у них устриці дуже смачні є, з міста Блафф, що на самому півдні Південного острова. Вважаються гурманами за найкращі в світі. Крупні, на смак чудові, і до того ж загальновідомий афродизіак.
– А що це таке – афродизіак? Щось африканське?
– О, Дмитре, це саме те, чого так бракує нашій національній кухні. Це ті продукти, які підвищують загальні життєві сили організму і спонукають нас до активного життя. Адже в нашому віці нам так потрібні такі харчі. Щоб бути здоровими, моторними, привабливими і цінувати кожну мить спілкування з близькою людиною.
Як добре, що хтось може подбати про твоє якісне харчування в іншій країні. А Зірка і редактор першокласний, і уважна приємна жінка, слід визнати. Добре мати справу з небайдужими людьми.
Скуштував устриць. Більшої гидоти зроду не їв. Віддав усе Зірці, а собі замовив мідій і гребінців. Зірка поїла усе і стала ніжно дивитися то на мене, то на мою тарілку.
– А що вам нагадують мідії, Дмитре? – несподівано поцікавилась вона.