– НЛО, – відповів я навмання.
– У вас багата уява, – усміхнулася Зірка. – Як і належить справжньому поетові. Ви ще ні разу не розчарували мене. Ви ж знаєте, я ваша палка прихильниця.
А що мають нагадувати мідії? Звичайні собі молюски.
Вже в мотелі Зірка якось приглушено спитала, чи не хочу я їй чогось сказати перед сном.
І я щиросердо сказав:
– Дякую, Зірко, що стали моїм навігатором у незвіданому морі блаффських афродизіаків. Погано бути неосвіченим селюком. Особливо за кордоном. Бажаю вам гарно виспатися перед завтрашнім днем після такого довгого перельоту. Побачимося завтра, і з новими силами – до роботи. Приємних сновидінь.
Мені здалося, що легка тінь розчарування промайнула по обличчю Зірки. Але, думаю, то мені так тільки здалося. Важкий був день все-таки.
А запах Зірчиних парфумів дійсно хвильний. І запах самої Зірки хвильний. Я це ще в літаку про себе відмітив.
Я заснув, і наснилась мені Зірка, що летіла до України на НЛО і скидала мені з нього блаффські устриці, а я біг за нею і чимдужче гукав, просив не полишати мене одного в чужому краю, присягався, що відтепер їстиму всі її афродизіаки. А Зірка все віддалялась і віддалялась, аж от перетворилася на маленьку цятку, стала розчинятись у просторі і щезла навіки.
25 серпня, середа
Після Окленда поїхали до Роторуа, туристичного містечка і осередку маорійської культури. Подивилися ландшафтний парк, гейзери. Всюди гидко тхнуло сіркою, випари якої тут повсякчас вириваються з-під землі, наче Пилип з конопель.
Наша перша зустріч із новозеландською стороною. Із привітальним словом виступив Ярівчанський. Казав, що ми живемо у непростий час. Казав про прадавню космічну спорідненість українців і маорі, про збереження національних культур і самобутності наших країн, про славну історію і дбайливе ставлення до невмирущих традицій наших таких далеких і вже таких близьких народів. Про дивовижну подібність українського і маорійського народних орнаментів. Про те, що нашу вишиванку знають на всіх континентах, у Канаді, Панамі, Кенії, Гонконгу, а тепер і в Новій Зеландії. Адже головне – не розгубити, не розхлюпати, не розпорошити скарби своєї душі серед шарпанини повсякденності. Нехай же перші паростки єднання наших шляхетних етносів переростуть у плідну співпрацю на рівні людських контактів мистецької дипломатії.
– Нехай же терпкий полиново-калиновий вітер нашої закосиченої неньки-України щоденно долітає до сірчаних гейзерів звитяжного маорійського краю, привносячи дещицю золотої аури українства у ваш своєрідний куточок первозданної природи під сузір'ям Південного Хреста. Шануймося, бо ми всі, незалежно від місця проживання і національності, з одного кореня – правікового кореня Людини, – закінчив свою яскраву промову голова делегації.
Фольклорний ансамбль маорі станцював нам свій танець хака, несамовито витріщував очі і під кінець показав усім язики. Ансамбль «Гопак» станцював у відповідь гопак. Павло Зібров співав про незрівнянних жінок і коханок Київщини, Михайло Поплавський співав про вареники в сметані, про сало, про відпочинок у лазні з кумою, про все те, що таке дороге і близьке серцю кожного українця. У проникливому виконанні Алли Кудлай пролунала моя улюблена пісня, в якій красива незаміжня жінка самотньо стояла в метро, вона могла ще бути ніжною, та на вустах її було тавро.
Я прочитав вірші «Про український паспорт», «Любімо Приірпіння!», «Вживай українське!». Я дуже сподіваюсь, що перекладачці вдалося адекватно донести всю суть і настрій мого поетичного слова. Ярівчанський шепнув мені на вухо, щоб сьогодні я не читав свого вірша «Про штурм Спілки письменників у ніч проти 3 листопада 2003 p.». А я так хотів. Чому не познайомити наших нових друзів з усім спектром нашого спілчанського життя? І до того ж, той вірш так сподобався Ярівчанському на Четвертому позачерговому з'їзді Спілки письменників України. Та нічого. Прочитаю на іншій зустрічі, їх у нас тут ще буде немало.
Нам розповіли про довгу боротьбу маорійського народу за повернення своїх земель законним правонаступникам. Тепер ті вимагають сплати за використання повітряного простору радіохвилями від мобільних телефонів над їхніми землями.
Я щиро жалкував, що з нами нема нашого Назара. От би пораділа його зранена душа. І Еміку тут би дуже сподобалося. Тут так багато пристойних громадських туалетів. З папером і без консьєржок. Те, чого його душа просить.
Був під сильним враженням розповіді про повернення маорійських земель. Написав листівку Назару. Пообіцяв розповісти маорійцям історію про золото Павла Полуботка. З перспективою подання спільної петиції Банку Англії на повернення національних скарбів України. Борітеся – поборете, як казав Шевченко. Про це і Білл Клінтон шість років тому нагадав студентам Київського університету на зустрічі біля пам'ятника Кобзарю. Щоб пам'ятали, зманкуртовані інтернетівські безбатченки, як стисло прокоментував його виступ Назар.