Купив Інзі сувенір – черепашку пауа блакитного кольору, що живе тільки в Новій Зеландії. На пам'ять про нашу нестерпну розлуку. Заплатив цілих двадцять доларів. Та що важать двадцять доларів у порівнянні з глибокими почуттями до дружини?
1 вересня, середа
Нарешті Київ! Як приємно вертатися додому з-за кордону, де все чуже – і мова, і їжа, і звичай сидіти в спільних саунах. Як радісно вдихнути повітря батьківщини на повні груди.
Я повернувся, мій рідний краю! Як ти без мене?
Хтось із секретаріату НСПУ стрічав Ярівчанського і щось змовницьки прошепотів йому на вухо. Ярівчанський якось скоса глянув на мене і, нічого не сказавши на прощання, пішов до спілчанської машини. Навіть не запропонував підвезти нас із Зіркою до найближчого метро. Така вона, панська дяка.
– Ходімо, Дмитре, до маршрутки, – сказала вона.
І ми удвох поїхали до нашого тихого Ірпеня.
– Як це приємно сидіти поруч із вами і в літаку, і в автобусі. Є в цьому щось невловиме. А вам подобаються мої парфуми сьогодні?
– Зірко, здається, я вашим запахом пропахся з голови до ніг. Як, кажете, він називається?
– «Дезайр», Дмитре. Мені щиро шкода, що наша подорож виявилася такою короткою. Не забувайте мене, я вам ще знадоблюся. Бо в житті – як на довгій ниві. Ось вам моя візитівка. І календарик, про всяк випадок.
Як раділа Інга, побачивши мене на порозі після довгої розлуки. Як пристрасно обіймала! Сказала, що я пахну закордоном. Подарував Інзі черепашку пауа. Сказав, що купив її через блакитний колір, який щодня нагадував мені її очі. Інга була розчулена і нагодувала мене варениками у сметані.
– Нарешті їм щось нормальне, – похвалив я. – А там, знаєш, вони все більше устриць їдять. А мені вони – ніяк.
– Ay нас телефон чогось замовк, – поскаржилась Інга. – Щось не дзвонить ніхто. Я вже думала, що щось на лінії, але ні, там усе гаразд.
– Бо знають, що я за кордоном, чого дзвонити дурно? Ну все, пішов спати. Дякую тобі за нашу справжню страву. Саме твоя кухня і надихнула мене колись на квінтьєму «Вживай українське!». Ти ж моя муза, це вся країна знає.
2 вересня, четвер
Скучив за рідним словом на чужині. Першим ділом побіг до кіоску, купив примірник «Літературної України». Цікаво, чим живе наш цех.
Стаття про мене! Наводжу її у скороченому вигляді, бо таке читати просто обурливо.
Богдан Чулий, член НСПУ
КУЛЬГАВИЙ ПЕГАС ЛІТЕРАТУРНОГО ПЕРЕВЕРТНЯ
Вже ні для кого не секрет, що наша сучасна література розділилася на два табори – класичний і постмодерний. Новітні літературні блазні, задля власного чорного піару, забувши стид, бігли наввипередки, аби розвалити те, що дісталося нам у спадщину від батьків-фундаторів нашої Спілки. Різали по живому. Створили так звану альтернативну літературу, де можна все, де можна що завгодно і як завгодно. Особливо гірко спостерігати, як зрілі, здавалося, виважені літератори перебігають з класики в постмодерністські альтернативщики і там починають видлубувати своє друге «я», неначе їхнє перше «я» стало для них якимсь незручним архаїзмом. Однак, як показує
життя, оте зманкуртизоване друге «я» не завжди краще за перше. А, як правило, призводить до повної руйнації і тотальної деструкції творчої особистості. До таких митців, на жаль, можна з прикрістю зарахувати і відомого ірпінського поета Дмитра Порядного.
Ми завжди знали Д. Порядного як тонкого лірика, автора багатьох проникливих збірок сонетів, серед яких особливе місце посідає його «Любов і вірність», що стала помітним явищем в українській поезії початку нового тисячоліття. Ми з цікавістю спостерігали за зростанням Д. Порядного, щиро раділи його успіхам. Однак, не помітивши, як довго Д. Порядний стояв на роздоріжжі літературного процесу в Україні, прогледіли у ньому літературного перебіжчика, що зрадив своїй ліричній музі і хвацько став завзятим пропагандистом еротики найнижчого штибу в темному підвалі альтернативної поезії.
Спіймавшись у тенета нездорового еротизму, Д. Порядний все далі й далі загрузав у смердючому болоті порнографії, в якому не співають солов'ї, не шумить вітер у вишняку, не плюскотить джерельна вода, не сяє ні сонце, ані зорі. У тому темному місці чути лишень, як ллється вино та гигочуть розпусні жінки. Як могло так статися, що талановитий поет, який стояв на сторожі чистоти душі, автор відомих рядків про український паспорт, про тихе пасторальне Приірпіння, про національні страви, став автором сумнівних мемуарів про власний сексуальний досвід, приперчений пікантними подробицями найвульгарнішого гатунку? Відповідь на це лежить на поверхні. Це сталося через зраду усього того, що живило нашу поезію впродовж століть, – через відхід від народності, духовності і національної літературної традиції.