Отак одне зло породжує інше. Відтак, хотілося б нагадати панові Порядному: ви несете відповідальність за написане. Не дихайте своїм літературним перегаром на юні душі. Не отруюйте своїм псевдоестетичним порно читачів. І бажано, вилазьте ви зі свого смердючого багна, звідти вам нічого не видно. Погляньте тверезими і нехтивими очима на землю навколо вас. А ця земля, запевняю вас, прекрасна. Як і вся наша світла українська поезія, не закіптюжена ядучим чадом підтоптаних порнографів.
Тож нехай пан Порядний із Приірпіння затямить для себе назавжди: надмірне споглядання «отого, що на споді» і втілення на папері образів своєї хворобливої уяви звели його творчий потенціал нанівець, занапастили талант, спаплюжили усе те, що було написане ним до цього, і відвернули від нас, своїх побратимів по перу.
Як стало нещодавно відомо в письменницькому колі, Дмитро Порядний от-от має відкрити чи вже відкрив у своїй оселі декадентський літературний салон, де із вуст автора звучатимуть не тільки спритно випечені манірні віршики, а й суто непристойне паскудство під верескливі звуки джазу і плюскіт алкогольних напоїв. Неважко здогадатися, хто злітатиметься на такі «літературні вечори» і який ужинок вони дадуть.
Відмежовуємось і засуджуємо!
Пізнаю Чулого! Це не стаття, це розправа. Це відрижка маланчуківського полювання на відьом. Це його ностальжі за безкарним цькуванням усього свіжого і живого в українській літературі. І це на тринадцятому році незалежності України! Куди ми котимось? За що боролися? Невже це повернення до цензури у її найгіршому вияві? Невже послуги Чулого і зараз комусь знадобилися? Хто за ним стоїть?
А звідки він узнав про мої плани щодо літературного салону? Яким чином мої сокровенні мрії стають надбанням продажних писак? Невже стіни мого будинку мають вуха? Значить, я недооцінював попереджень Назара про те, що кадебешники усюди своїх «жучків» понаставляли. Який же я дурень! А ще з вищою освітою. Он Назар ніякої освіти не має, а в стократ мудріший за мене.
Показав статтю Назару. Назар пообіцяв усі кістки переламати цьому статисту лицемірного кучмівського режиму, душителю українського слова, чорному пасквілянту, продажному хамлу і брудній бидлоті.
– Дмитре, дай мені його адресу, я порву це падло! Я його своїм коктейлем пригощу, «Вогні Ірпеня» називається. Із найкращих вітчизняних нафтових фракцій. Я ж тебе знаю, ти порнухи не пишеш, ти ж мені свої вірші не раз читав. У тебе душа за Україну болить. Тебе братчики поважають. А за таку підставу треба брати мачете і робити Кончіту.
– А при чому тут Кучма, Назаре? – отетерів я.
– Свята наївність! Бо всі знають, що Кучма вимушено перед людьми українською говорить, а вдома говорить тільки російською. Це ж в якій ще країні президент може так жонглювати державною мовою? Коли я бачу, з яким трудом він підбирає українські слова на офіційних зустрічах, то хочу найнятися йому у суфлери.
– Назаре, я прекрасно розумію, що Кучма здав Севастополь москалям, але він усе-таки керівник нашої держави, і говорити про нього без належної поваги буде, щонайменше, непоштиво. Це по-перше. А по-друге, чому ти завжди всіх втягуєш у свою політику? Ну невже не можна якось без цієї політичної свідомості? Ну чому ти ніколи з новинами культури не прийдеш?
– Бо не хочу, щоб ви всі всохли на корню, безбатченки, – сказав Назар. – Бо в озері має бути хоч одна щука, щоб ганяти карасів. А про культуру я теж в курсі. Ти знаєш, що до нас Басков із Московії приперся?
– Ну то й що? Люди на концерт підуть, хіба погано? Гарний співак.
– Не в тім річ. Концерт – то верхівка айсберга. Насправді ж Басков приїхав спокушати українських співачок. Це ще одна огидна спроба Москви закласти міну уповільненої дії під наш генофонд. Але, хоч Кучма і здав російському ведмедю всі чорноморські маяки, йому ніколи не здати москалям честі наших дівчат. Ми з братчиками завтра йдемо під палац «Україна» з плакатами «Басков, тобі все мало?», «Басков, невже ти забув своїх російських красунь?».
За що я поважаю Назара, так це за вірність принципам.
3 вересня, п'ятниця
Зайшов Емік, сказав, що вже все знає. Сказав, що ніколи не полишить мене наодинці у тяжку хвилину. Подарував «Жюстину» маркіза де Сада із своєї бібліотеки. Сказав, що Янка ще вчора кричала, що цієї гидоти в домі більше не потерпить.