– Бачу, друже, що ти знову на бойовому посту. Не зрадив принципам. Це визначена громадянська позиція в наш непростий час. Так і треба справжньому есквайру. Назар тобою пишатиметься.
Господи, невже всі, хто читає мою інтимну лірику, надихаються на власне віршування? Не знаю, радіти з цього чи ні. А от майстер-клас в Острозі провести дійсно треба. І Еміка туди запросити, як вільного слухача. Сподіваюся, він там поводитиметься пристойно, як і належить серйозному есквайру з Ірпеня.
– Значно краще, Еміку, – похвалив я. – І рима у тебе вже не так кульгає, як у першій версії, і тема кохання прописана значно об'ємніше і зрозуміліше, і громадянські нотки відчуваються. Ти ростеш на очах. В поетичному сенсі, ясна річ. Таку поезію не гріх і в наших майбутніх салонах на Ямській читати. Це ти Мелані присвятив?
– Мелані завжди буде недосяжною зіркою на небі моїх шукань жіночого ідеалу. А мій останній вірш – це просто поетичне вивільнення мого недолюбленого «я» в часи душевних переживань і соціально-політичних зрушень нашого багатостраждального українського народу, – зізнався Емік.
– Еміку, а я і не знав, що в тебе така поетична душа. Даремне ти так довго це від мене приховував. Цей дар треба плекати і розвивати. Присвяти цього вірша Янці. Вона це оцінить по-справжньому. Вона тільки про це і мріє потайки. Повір мені, я жіночу душу добре знаю. І ваша сім'я буде знову міцною, як ніколи. Навіть Назар буде щасливий. Бо, за Назаром, міцна сім'я – міцна держава. Це одна з підвалин української ідеї. А чому ти завжди себе в поезії позиціонуєш як есквайра?
– Бо це теж одна з моїх нездійсненних мрій. Має людина право на мрію чи не має?
– Та має, має, не переймайся так, мій есквайре.
7 жовтня, четвер
А навіщо мені, власне, той куманець, що я купив на Майдані? Назарові він ближче до серця. Я ж полюбляю лише те, що можна використовувати практично.
Зайшов до Назара, подарував йому. Бачили б ви очі мого друга! Назар сказав, що для нього це знаковий день у житті. А його Оксана нагодувала мене смачними варениками з сиром. І з сметаною, як і належить у нас.
Яка гарна сім'я! Оце і є справжня цеглинка українського суспільства.
8 жовтня, п'ятниця
Подзвонив Емік, повідав, що спав сьогодні до полудня, бо довго читав гарну літературу. Читав Бродського. Гарний поет.
Емік сказав, що йому, до речі, дуже сподобався отой самий куманець, що я на Майдані був придбав. Сказав, що він потім довго такого шукав, та таких куманців уже й слід простиг. Признався, що в нього вдома нічого такого нема, а хотілося б дуже. Сказав, що мій червоний швейцарський ножик став незабутньою згадкою про нашу дружбу і посідає особливе місце серед подарунків друзів.
Я відповів, що тонкий натяк зрозумів і що я б йому залюбки того куманця подарував, але, на жаль, я ще вчора віддав його Назарові. Подзвони йому, може, він його тобі переподарує.
Емік похнюпився і сказав, що у Назара снігу взимку не випросиш, не те що куманця. Що з воза впало – те пропало.
9 жовтня, субота
Зайшов Емік, сказав, що мої слова про його поетичний дар дали йому новий поштовх до віршування. У стилі українського хоку. Приніс рімейк знаменитої байки. Всю ніч писав.