– Ну як? – з надією в голосі спитав Емік.
– Есквайре, ця штука буде сильніша за «Фауста» Гете, – похвалив я хоку друга. – Значно лаконічніше, і сказано все, що треба було сказати. І словам тісно, і думкам просторо, і рима на місці, що мене особливо тішить. І ти поступово набуваєш статусу головного рімейкера Київської області, слід визнати. І не збився на верлібристичні манівці.
– А цю мою нову річ можна присвятити Яні? Скажімо, отак: «До ніг твоїх складаю ці рядки і йду до тебе, як уперше»?
– Можна і треба. Це саме те, про що вона все життя мріяла. Нема такої жінки на світі, яка б не хотіла побачити присвяту собі. Тим паче від коханого чоловіка. Чому у нас з Інгою такий міцний шлюб? Тому що всі вірші я присвячую їй. Вона моя довічна муза. Моя довгонога синьоока пташка.
Емік пішов окрилений, сказав, що після розмов зі мною йому хочеться літати. Разом із Яною.
Здається, я стаю свідком народження ще одного поета в нашому місті. З непоганим відчуттям слова і з міцними моральними засадами. Завдяки своїм настановам і вчасним порадам, звичайно. Приємно, хай там як. А хто це цінує?
10 жовтня, неділя
Вже й Емік став писати, а я ще нічого не створив, відколи повернувся з Нової Зеландії. Невже ця маленька країна висмоктала з мене всі поетичні соки? Де взяти творчу наснагу? У чому? Чому я завжди всім допомагаю у часи душевних скрут і творчих шукань і чому ніхто не прийде на поміч мені, коли я того найбільше потребую?
I чому і досі мовчить Мотря?
11жовтня, понеділок
Мене завжди надихала Україна, її люди, її традиції, її кухня, її жінки. Чому ж зараз мене полишило натхнення? Чому я не можу віднайти бодай одного образу, однієї рими? Адже моя країна ніколи не полишала мене сам на сам із чистим аркушем паперу. Вона завжди живила мене образами і темами. Хіба може якась іноземщина дати мені чогось для творчості? Ніколи! Тільки своя земля, її коріння, її чисті води.
12 жовтня, вівторок
Знову нема натхнення. Невже я втратив свій поетичний дар через усю ту колотнечу? Це ж як для оперного співака втратити голос. Тільки не це, тільки не це!
Вирішив поїхати до Києва, розвіятися, пройтися Хрещатиком, бо він, як я вже знаю, мій хрещений батько. Що, як не рідний асфальт столиці, може надихнути поета на нові рядки?
На Хрещатику до мене підійшли якісь добре вдягнені молодики, у білих сорочечках, краваточках, привіталися, заусміхалися. Американські мормони. Років з двадцять так кожному, на грудях значки: «Старійшина Чак», «Старійшина Міккі». Як швидко стають старійшинами в Америці! Чак Норріс і Міккі Маус тягли мене в свої лабети, щось верзли про якогось Джозефа Сміта, їхнього головного мормона, та я не дався, дзуськи. А натомість розповів їм про князя Володимира і показав його портрет на гривні. І сказав, що коли і мені вони зможуть Джозефа Сміта на доларі показати, тоді й поговоримо конкретніше. І нагадав їм про багатоженство їхніх батьків-засновників. Мормони щось відбріхувалися, від багатоженства відхрещувалися, казали, що це про них тільки таке кажуть, а насправді у них по одній дружині.
А це вже не нада, як каже Назар. Свою історію треба краще знати. Бо хто не знає свого минулого, той не вартий свого майбутнього. А ми, українці, своїй вірі не зрадимо ніколи. їй понад тисячу років, совість треба мати, панове мормони.
Це просто обурливо, коли тебе просто в серці країни якісь жовтороті іноземці починають безкарно в якусь сумнівну віру затягувати. Треба дати цьому гідну відсіч. По-нашому, по-ірпінськи.
13 жовтня, середа
А сьогодні натхнення таки прийшло! Написав нову квінтьєму, свою відповідь на зухвалу окупацію іноземцями нашого духовного простору. Що то значить, пройтися центром рідної столиці!
Я щасливий, що всі мої творчі сили повернулися до мене. І не у далеких світах, а на батьківщині. Любіть Україну!