I бачачи, що вiн стоїть нi в сих нi в тих i дивиться на неї, вона вхопила з припiчка рубель i замiрилась на його.
- Iди, бо тут тобi смерть буде!..
Вона ладна була його забити, Андрiй це бачив.
- Тю, дурна!-знизав вiн плечима: - таже бачиш - iду…Вiн сопiв, як ковальський мiх, i ледве поспiшав за Маланкою.
Увечерi повернулась Маланка додому весела, сливе щаслива. Вона бiгала по хатi немов молодими ногами, а думки її лiтали, як бiлi голуби на сонцi. Вона осмiхалась. Такi чуднi пани. Ходять собi по полю та й мiряють. Вона їм в ноги: пани мої, лебедоньки, згляньтесь на мене бiдну, одрiжте ближче, там, де пшениця родить, а вони регочуть. Iди, кажуть, бабко, додому, ми не те мiряємо… А самi регочуть, бодай би вас бог мав у своїй ласцi… Вони думають, що як вона дурна баба, то вже нiчого не тямить… Стiйте, стiйте, може, i в неї голова недурно на в'язах… Хiба вона не змiркувала, що вони її дурять. Адже скажи людям зразу, що то для них землю дiлять, то тут така б Содома знялася, що живцем пожерли б один одного… Кожен за краще бився б. Ну, але вони пам'ятатимуть бiдну бабу, вони її не скривдять… Ще коли б Андрiй прохав, а то став як пень, бодай би…
Не скiнчила прокльону, не могла лаятись нинi. Вона була такою доброю сьогоднi, їй було так весело, так жалко всiх. Лагодячи вечерю, вона навiть приспiвувала, а трiскуче полум'я сухого ломаччя немов радiло разом iз нею. Андрiєвi вона подала вечерю з повагою, як до господаря, що має власний грунт i хазяйство, сама ж не могла їсти, не була голодна. Все, за що б не бралася, робила поважно, немов у церквi правила, а сама осмiхалася до себе. На нiч змила Гафiйцi голову лугом, розчесала густим гребнем волосся, що аж вилискувалось, сама заплела дрiбушки i кiсники. Щоб голова в доньки була, як сонечко. Щоб дiвка була не гiрш за людськi.
- Може б, ти новий лейбик надiв, бо старий чисто розлiзся? - питала вона Андрiя i дiстала з скринi єдину його святочну одежу.- Закропи душу ягiдками, ковалиха дала.
Андрiй давно вже бачив її такою ласкавою. А в неї серце розм'якло, в нiй все спiвало. Спiвала колосом власна нива, спiвали жайворонки над нею, спiвав пiсню серп, пiдрiзуючи стебло, лунали спiви по сiнокосах, спiвало, врештi, серце, повне надiй. Осмiхалась доля. Не тiльки власна, але й Гафiйчина. В ногах чулась мiць, в руках сила. Чорнi жилавi руки були наче з залiза.
З того дня Маланка часто бiгала на панське поле дивитись, як мiряють пани. Вони ще блукали полями зо два днi, потому поїхали. Маланка вiчно крутилась думкою коло тої подiї, розпитувала людей, снувала надiї. Говорили рiжно. Але Маланка добре знала, до чого воно йдеться.
Вона почала готуватись. Полючи на городi в багатого мужика, вона не хотiла брати грошей, а прохала одсипати пшеничним зерном, щоб мати гарний гатунок пшеницi. Це на насiння, на розвiд. Коли їла яблуко, обережно вибирала зернятка i сушила на вiкнi. Воно здасться. Нiщо не могло зробити їй бiльше приємностi, як горсточка насiння, випрохана в путящої хазяйки або зароблена на поденному. Вона дiйшла до того, що, опинившись на чужому городi, стежила очима, що можна б узяти на насiння, i, оглядаючись, потай ламала кращу макiвку або зривала жовтий огiрок i ховала за пазуху. У неї в хатi завелось багато всяких вузликiв з насiнням - великих i малих - i раз у раз щось сушилося на вiкнах.
- Куди ти його подiнеш? - дивувався Андрiй,- Адже у нас усього-навсього двi грядочки.
Вона таємниче осмiхалась i поблажливо хитала головою.
- Не журись… То вже моя голова в тiм…
В недiлю вона ходила в лiс, де стояли готовi зруби, оглядала їх, вибирала кращий матерiал, розмiрковувала i розпитувала про цiни в лiсникiв.
Вертала додому задумана, з очима, втупленими кудись у простору, гладила Гафiйку по головi i часом осмiхалась сама до себе.
Вона якось ходила навiть на ярмарок, а потому судили Маланку на селi: певно, баба має грошi та лише таїться з тим, бо все вешталась по ярмарку та торгувала пiдсвинка…
Якось надвечiр Маланка вийшла з хати i наткнулась на Гафiйку, що стояла притулена до одвiрка.
- Ти що тут робиш? -поспитала вона її, але, глянувши на Гафiйку, Маланка так i зомлiла.
- А що тобi таке?
Гафiйка не одповiдала. Вона стояла зiгнута, блiда, аж чорна, i тремтiла.
- Що з тобою? - допитувалась Маланка i взяла Гафiйку за холоднi руки.
Гафiйка мовчала i тiпалась, як у пропасницi. Маланка завела її до хати i кинулась свiтити свiтло. Блiде свiтло ще чорнiшi тiнi поклало на її бiлому виду, широко оодкритi жахом очi заблищали, як склянi. Маланка зовсiм перелякалась. Посадила Гафiйку на пiл i почала тремтячими руками обмацувати її лице, голову.
- Що тобi? Налякалася? Болить що?
Одповiдi не було. Тiльки пiд руками в Маланки тiпалось холодне тiло.
Маланка почала гукати Андрiя. Та Андрiя десь не було.
Маланцi заходило в голову, що сталося з Гафiйкою? Наврочив хто? Налякав? Пiдвiяло? Куди вона ходила? де була? Що ж це, господи, подiялось з дiвчиною! Коли б хоч сказала, коли б промовила, а то мовчить, як нежива…
Склянi очi i чорний, схудлий зразу вид лякав Маланку, i вона почала сама труситись над Гафiйкою, хрестячи її всю дрiбними хрестами.
На щастя, надходив Андрiй. Вiн був веселий, чи напiдпитку, бо говорив голосно i зворушено.
- Ну, так i є… я ще тодi казав… Наїхали i забрали…
Маланка зашипiла на його.
- Де ти волочишся?
- Де ж? На вулицi. Дивився, як вели Марка Гущу… наїхали й забрали. Догрався. Я б такого, пане добродзею, за шию та на галузку. Коротка справа…
З полу почувся стогiн.
- Цить! - накинулась на Андрiя Маланка: - бачиш, заслабла… Бiжи зараз по Мар'яну… може, одшепче, пiдкурить чи переполох викачає… не знати, що їй таке. Ну, бiжи ж швидше…
Андрiй подавсь до шептухи.
Мар'яна, мабуть, помогла, бо за два днi Гафiйка пiдвелась. Худа, жовта, аж чорна, немов удовиця, сумна i мовчазна. Вона все тiкала з хати, щоб не бути вкупi з старими. Найбiльше уникала батька, немов боялась його. На самотi плакала. I думала, думала, аж їй тiсно ставало од думок…
Не все горе, бували й радощi.
Пiсля довгого лiтнього дня, коли сонце сiдає, а розпечена земля поволi скидає з себе золотi шати, коли на блiде, втомлене днем небо з'являються крадькома несмiливi зорi, в останньому промiннi сонця справляє грища мушва, а дивно м'яке, злоторожеве повiтря приймає оддаль бузковi тони i робить простори ще ширшими i ще глибшими, - Маланка з Гафiйкою волочать курною дорогою утому тiла й приємне почуття скiнченого дня. Вони несуть додому спечене, як i земля, тiло, а в складках одежi пахощi стиглого колоса. Не розмовляють. Йдуть мовчки, помахують серпами. Розiгнута врештi спина, пущена вiльно рука, ще злегка тремтяча од цiлоденного напруження, дотик мокрої сорочки, холодної од вечiрньої вогкостi, м'який пил пiд ногами замiсть стернi здаються тепер щастям. А вдома чекає спочинок i сон, короткий, як лiтня нiч, але солодкий, як холодний лист до рани. Коли б швидше додому… не вечеряти, не сидiти, не розмовляти, а впасти на лаву, як камiнь в воду; i вмить склепити очi.
Сонна, напiвпритомна, Маланка розкладає в печi вогонь i приставляє окрiп, щоб зготувати Андрiєвi вечерю. Вогонь палає i гуготить, а вона заплющує очi, хитається, i їй здається, що то шумить колосом нива i серп черкає по стеблу. Ой, як душно, як сонце пражить. Ба нi, таж то вогонь пече, бо близько стала. Ось вона нажала снiп i крутить перевесло… так болить спина, трудно зiгнутись. Ага: то вона тiсто мiсить на галушки. Жни, Гафiйко, жни… трудно, серце, заробити, за дванадцятий снiп жавши, а треба… Що, пучку врiзала, сичиш з болю?.. Ай, нi, таж то окрiп збiгає…
Сьорбає юшку Андрiй… здається, говорить щось… у хатi чи надворi?..
- Чом не вечеряєш?
- Га?
- Вечеряти йди…
- Вечеряй сам… я потому.
Ложки треба по… а-а-а!.. помити. Такi ноги важкi, мов у чоботях… а голова ж… голова, ледве на в'язах здержиш…
Ну, врештi… На призьбi краще. Ти спиш, Гафiйко?.. Подушку взяла б… ну, спи й так, дитино, коли заснула. Ой, кiсточки ж мої, кiсточки болючi. Ой, мої рученьки, нiженьки мої… Iже єси на небеси… Хлiб наш насущний… А-а-а!.. зорi дивляться з неба. Жаби крякають до сну. Блакитна баня спускається все нижче i нижче… налягає на тiло, гнiтить повiки… Так солодко, спокiйно… Не встав би й на суд страшний, не звiвся б i до долi… А небо все нижче та й нижче… пестить, обiймає… зорi лоскочуть, немов цiлують. Душа розпустилась в блакитi, тiло прилипло до призьби i тане, як вiск на вогнi. Нема нiчого… небуття… повне небуття!,.