Хiба ж не радощi!
Допiру по жнивах показалося, що зима буде голодна. Посуха та й посуха. Жита запалило, хлiб уродивсь рiдкий та безсилий. Смiх i горе було дивитись на те, що зажали Мяланка з Гафiйкою, а настреляних Андрiєм качок та зайцiв пани поїли. Ще труднiше заробити буде сеї зими, нiж торiк, а тi, що мiряли землю, як щезли, так i слiд їх пропав. Анi чутки. Андрiй теж мовчить щось про фабрику.
По селу йшли розмови про Гудзя. Оповiдали, що вiн у гнiву забив ломакою вола. Ударив попiд вухо i розколов голову. За те пан прогнав його з двору, i тепер Гудзь вештається без служби, пропиває останню одежу та хвалиться, що й пановi таке буде, як воловi. Колись вiн заскочив i до Андрiя.
- Ловиш рибку, "пане добродзею"? - привiтав вiн його з п'яним смiхом.Лови, лови, може, нею подавляться тi, що їдять її. Фабрикант! Вiн думає, що для нього фабрику збудують. Аякже, чорта пухлого дочекаєшся!. Сови га ворони там житимуть, поки не завалиться iк лихiй матерi. Кажи - наймаєш Гафiйку? Нi? Волiєш з голоду згинути, як руда миша зимою? Ну, здихай, враг тебе бери з усiм кодлом, хiба менi що? Знайдемо й другу!..
Вiн розсердився, гримнув дверима i вийшов з хати, але за хвилину знов просунув у дверi червоне й завзяте обличчя.
- Гей ви, фабриканти! Пам'ятай одно з другим, що ще прийде коза до воза та скаже ме… Але Гудзь дасть дулю,о!..
Андрiй не витримав.
- Ах ти, п'янюго, котолупе якийсь, а тобi яке дiло до мене!..-кинувся вiн до дверей, та Маланка не пустила.
- Облиш!..- завищала вона пронизуватим голосом i засвiтила до нього зеленими, повними злорадої втiхи, очима.- Не займай, скалiчить. Тодi як на фабрику ходитимеш?
- На фабрику?
- Атож…
- На фабрику, кажеш?
- Таже чув… збудують для тебе…
Вона цiдила слова, немов отруту. Андрiя душила злiсть.
- Свербиш, болячко? Сверби, сверби, поки не почухаю. Краще кажи - засiяла лани свої? Багато тобi намiряли? Де ж тi пани, що ти їм руки лизала?..
- А де ж? фабрику тобi будують…
- Ти знов своє?
Андрiй побив Маланку. Вона лежала на лавi i голосно стогнала, а вiн блукав по оголених сiрих ланах, байдужне, без цiлi, аби далi вiд дому.
Гафiйка плакала. Вона краще пiшла б у найми.
На покрову повернув Прокiп. Йшла чутка, що йому не пощастило. Зразу не мiг найнятися, бо народу найшло бiльше, нiж треба, i цiни впали; вiдтак заслаб у Каховцi i пролежав мiсяць, далi подавсь у Таврiю, а звiдти опинився аж у Чорноморiї. Повернувся обiдраний, слабий i без грошей. Маланка не дужа няла вiри тому. Чого люди не сплещуть. I вона потай от своїх побiгла, немов за дiлом, до Кандзюбихи. Показалося - правда. Прокiп блiдий, аж зчорнiлий, од вiтру валиться та все вилежується, а стара Кандзюбиха мало не плаче, розказуючи, як ледве-ледве очистила сина од нужi. Куди вже йому женитися - була думка заробить хоч на весiлля, а тимчасом такий рiк випав, що й хлiба нестане…
Сумна повернула додому Маланка й нiкому не похвалилась, що бачила й чула. Нехай вже воно присохне на нiй, як на собацi.
Чим ближче було до пилипiвки, тим бiльше Маланка втрачала спокiй. Не давала спокою й Гафiйцi. Дух охайностi, чепурiння - опанував її цiлком - i вона вклась по цiлих днях: двiчi побiлила хату знадвору i всерединi, щодня пiдмазувала комин та пiдводила червоним глеєм припiчок…
Гафiйка мусила нарiзати з паперу нових козакIв та квiток i облiпити ними стiни од божника аж до дверей. Крила голубкiв, що гойдались перед образами на нитцi, замiненi були новими, ще бiльш яскравими, а на те, щоб набути шматок шпалеру з червоними рожами пiд образи - пiшли усi яйця, якi збирались одно до одного.
- Чого ходиш чорна! - гримала Маланка на Гафiйку i змушувала її мало не щодня мiняти сорочку, сама чесала її голову i вплiтала в коси новi кiсники. Осiннiми вечорами вона рано свiтила свiтло, чепурилась, немов у свято i, сидячи у своїй охайнiй хатинцi, часто поглядала на дверi, тривожно прислухаючись до гавкання собак, i хвилювалась, немов на щось чекала.
Часто удень, покинувши роботу, вона висувала з кутка Гафiйчину скриню i переглядала її убоге шуплаття, розгортала вишиванi рушники i переводила задуманий погляд на дочку. Вiдтак поправляла на нiй намисто, обсмикувала сорочку, укладала складки спiдницi i жалiбно похитувала головою, змигнувши крадькома сльози.
Але чого вона не могла байдуже чути - так се бубна. Як тiльки з далекого кута села, пiд хмарним осiннiм небом, розлягалось його глухе дудiння, вона вискакувала надвiр, прислухалась, намагалась вгадати, в чийому дворi справляють весiлля, i виявляла таку цiкавiсть до того, хто кого посватав, немов сама мала надiю незабаром вiддатись. Вона жила у вiчному напруженнi, її рухи зробились жвавими, нервовими, а малi чорнi очi неспокiйно поблискували.
А бубон грав. Починаючи з середини тижня, ходили по вулицях молодi з розпущеними косами i падали в ноги, прохаючи на весiлля, або мiсила болото весiльна перезва, сповняючи холодне повiтря пiснями. Маланка в однiй сорочцi вискакувала на порiг хати, пiдпирала голову долонею i жадiбно стежила оком за весiльною процесiєю, мерзла i не помiчала того. Вона несказанно дратувалась.
Кожен засватаний парубок, кожна дiвчина, що подала рушники, втрачали раптом в її очах цiну, не вартi були доброго слова.
- Посватав! узяв добро! - шипiла вона з кривим усмiхом.Буде годувати чужi дiти й жiнку-нетiпаху. Хiба нiхто не знає, що вона й хлiба спекти не годна, їй тiльки до хлопцiв iржати, немов кобилi.
- Зав'язала собi свiт за тим ледащом… Рябий, гугнявий та ще й злодiй: украв торiк лантух жита з току.
Зате, стрiчаючись з жiнками, що мали дорослих синiв, вона ставала солодкою i хвалилась дочкою: слава тобi, господи, таке воно в неї роботяще, таке добре, покiрливе, немов телятко…
Час тягся.
Вечiр за вечором просиджували вони з ГафIйкою у прибранiй, як на великдень, хатi, в чистiй одежi, немов чекали дорогого гостя, що от-от не видко як затупає перед хатою, сколошкає собак i вiдхилить дверi. У Маланки захована навiть була в комiрчинi, пiд старим манаттям, пляшка горiлки, про яку опрiч неї нiхто не знав.
А навкруги лунали музики, дуднiли бубни i полошили нiчну тишу п'янi пiснi. Нiхто не з'являвся. Кривi стiни халупки, вип'явши боки, моргали по кутках зморшками-тiнями, паперовi козаки, узявшись в боки, стояли вряд i мовчки дивились на тьмяне свiтло лампки, а чепурнi голубки крутились перед образами, пересуваючи довгi тiнi крил по низькiй стелi.
Нудна тривога, мов дерево з насiння, росла в Ма ланчинiй душi. Невже не прийдуть? Невже нiхто не посватає? Вона перебирала в пам'ятi усiх парубкiв села - i багатих, i середнiх, i навiть бiдних, хоч довше зупинялась на багатих. Мiркувала, прикидала i все сподiвалася. Часом вона думала, що Гафiйка сама винна.
- Гей ти, вайло! - гукала вона на неї, коли Гафiйцi ненароком вилiтало з рук веретено, або коли вона зачiпляла що по дорозi.- Яка з тебе хазяйка буде, що нi ступити, нi зробити до ладу не годна? Кара божа, не дiвка, - сердилась вона знову: - ти як голову вичесала? Хто тебе вiзьме таку нечупару?.. Чого мовчиш? Говорити не вмiєш? Побачите… вона й долю свою промовчить… Усе не так, як людськi дiти…
Але, помiтивши сльози в Гафiйчиних очах, вона замовкала, жаль сповняв її серце i вилiтав довгим зiтханням. Вона вже знала, яка доля чигала на її дитину. Доведеться їй топтати материну стежку… Ой, доведеться…
З пониклою, обваженою гiркими думами головою вона прислухалася до останнiх звукiв затихаючої в селi весiльної музики, з якими гинули її останнi надIЇ, останнi сподiвання…
Iдуть дощi. Холоднi осiннi тумани клубочаться угорi i спускають на землю мокрi коси. Пливе у сiрi безвiстi нудьга, пливе безнадiя, i стиха хлипає сум. Плачуть голi дерева, плачуть солом'янi стрiхи, вмивається сльозами убога земля i не знає, коли осмiхнеться. Сiрi днi змiняють темнiї ночi. Де небо? Де сонце? Мiрiади дрiбних крапель, мов вмерлi надiї, що знялись занадто високо, спадають додолу i пливуть, змiшанi з землею, брудними потоками. Нема простору, нема розваги. Чорнi думи, горе серця, крутяться тут, над головою, висять хмарами, котяться туманом, i чуєш коло себе тихе ридання, немов над вмерлим…