Остапове серце забилося рівно, він розслабився, прибрав стрілу, тятиву лука відпустив. Недалеко перед ним із заростей ліщини виринув один чоловік, потім другий, третій… Юнак навіть перехрестився з радощів: «Ух! Слава Господу! З людьми можна спільну мову знайти, тим паче з такими».
Незнайомці були всі як один ставними й високими — на голову вищими від Остапа, ширшими у плечах. Молоді й недосвідчені, а тому безпечні. Справді, чув він їх вже давно, трохи пізніше помітив, вони ж його не бачили дотепер, на відстані десятка кроків — усе в землю вдивлялися, нібито шукали чогось. Вдягнені смішно: сорочки з косим коміром, штани куці, взуті бозна у що, на головах чи то млинці, чи то вареники якісь. У кожного на плечах невеликий мішок, чоботи нові за спиною висять, у руках замість зброї — сокири, вила, коси й важелезні дрючки. Говірка дивна, наполовину незрозуміла… Сперечаються чи то через овець, чи то людей… Усе якогось Вєділова та Башмакова згадують… Скільки ж їх тут?! Напевно, десяток або десь близько того… Інші, мабуть, за цими позаду лісом плутають…
Остап вирішив, що треба якнайшвидше бігти в гарнізон і пана полковника повідомити про чужинців, що переховуються в лісі!
Або…
Руки немовби самі собою, незалежно від його волі повернули стрілу назад на лук, щосили натягнули тятиву. Потім повільно відпустили. Натягнули — відпустили. Натягнули — відпустили…
Остап дуже хотів негайно ж випустити в чужинців кілька стріл, щоб одразу, на цьому самому місці покласти незваних гостей мертвими. Однак він вагався, вчасно згадавши настанову покійного батька: «Негоже, синку, грати людським життям, навіть якщо це життя злодія й убивці! Не по-людському це». Тому почекавши, доки чужинці пройдуть повз нього і заберуться геть, юнак знов повернув стрілу назад у сагайдак, підібрав звіробій, кошик із грибами й ягодами та крадькома подався у напрямі Переяслава.
У гарнізон прибіг тільки над ранок й одразу ж почав наполегливо вимагати, щоб його без затримки провели до пана полковника. Розбуджений галасуванням вартових і незваного відвідувача, Тиміш Цецюра миттєво виріс у дверях свого будинку й вигукнув, звертаючись до охоронців:
— Що за ґвалт ви здійняли зрання?!
— Та от, пане полковнику, прибіг до нас оцей селюк неотесаний, — один з охоронців вказав на Остапа, — й тепер до вашої милості допуску вимагає!
– І що ж у тебе за справа така, що до мене рвешся?! — суворо звернувся Цецюра до непроханого прибульця.
— Я, пане полковнику, до вашої милості…
— Ну?!
— Я, пане полковнику, на болото по гриби ходив, то на зворотній дорозі в лісі таке побачив, таке!..
— Ану цить!!!
Від несподівано різкого окрику пана полковника всі сторопіли. Скориставшись загальною розгубленістю, Цецюра схопив юнака за руку, потягнув у свою хату і вже там наказав:
— От тепер розповідай!
— А що ж іще розповідати? — юнак ще досі не отямився від несподіваної витівки пана полковника.
— Розповідай, що ти бачив там, у лісі?
— У лісі, пане полковнику, зовсім не перевертень ховається, а загін чужинців…
— Що-о-о?!
— Чужинці там, пане полковнику! Чоловік з десяток…
— Звідки тобі це відомо?
— Сам бачив.
— Що саме ти бачив?
— Розмовляють дивно, не по-нашому. Вдягнені теж не по-нашому. Отак…
— Зброя є в них?
— Немає, лише тільки реманент.
— То, може, це дейнеки якісь?
— Не дейнеки й не селяни, а козаки.
— Звідки знаєш?
— Відчуваю…
— Ах, відчуваєш!..
«Це добре, що тільки відчуваєш, а не знаєш того напевне», — подумав Цецюра з полегшенням. Але наступні слова селянина змусили його мимоволі здригнутися:
— Лаються вони дивно, пане полковнику! І все якогось Башмакова й Вєділова згадують…
«Вєділова згадували?! Добре, що не знаєш ти, селюче, про кого насправді говорили чужоземні вояки. І взагалі не уявляєш, хто такий Дєділов», — з полегшенням подумав пан полковник. Слідом за тим подякував Остапові та легенько підштовхнув до дверей, мовивши:
— Дякую, ти молодець! А тепер іди собі з Богом, далі ми самі, самі…
– Їх упіймати треба й покарати!.. — почав Остап.
— За що ж карати? Заблукали люди…
— Заблукали?! Та що ви таке говорите, пане полковнику?..
— Так, заблукали. Упіймаємо їх і назад відправимо, звідки вони прийшли.
— Пане полковнику!..