— Це було не складно. Та я спромігся, як бачиш.
— А навіщо заговорив зі мною польською?
— Якщо запитуєш — отже, не згадав! Ну гаразд, зате я знаю, хто ти насправді. Хоч і вирядився козацьким полковником…
— Та цить ти!!! Я Тиміш Цецюра, походжу з валахів.
— Це ти іншим розповідай. А зі мною розмовляючи, згадай краще Розбійний приказ, потім Посольський… депутацію з Польщі… молодого польського дипломата, який тебе польською розмовляти навчав, манери прищеплював… Ну як, тепер нарешті згадав?!
— А-а-а, от ти хто!.. Але ж тебе потім з Московії вислали, здається?!
— Вислали, та не зовсім. Я потім частенько в Посольському приказі з’являвся, тільки ти мене й не помічав навіть… Хоч я до тебе весь час придивлявся. Як відчував, що колись доля нас знов зведе.
— Але як же ти постарів!..
— Вмиюся, одягнусь як слід, поголюся — знов молодшим виглядатиму.
– І що ж ти від мене хочеш, Станіславе? Я бачив таких, як ти. Вас у Приказі таємних справ і в Посольському називають разовими вивідучами. Тому я аж ніяк не очікував…
— Прийшов я до тебе із завданням, яке ти мусиш виконати. А щодо мене — помиляєшся: разовий засланець — це саме ти! Все життя просидів на одному місці, вичікував. Виконаєш своє — все, хрест на тобі поставлять.
У Тимоша аж мову відібрало від такої нахабної заяви. Старий між тим продовжував:
— Отже, ти виконаєш завдання… моє завдання! Оскільки ваш Приказ таємних справ, Башмаковим керований, завжди використовує таких, як ти, для разового доручення. Гадаєш, я був висланий із Московії, й моя кар’єра закінчилася? Навпаки — тільки почалася. І зараз я хочу тобі допомогти.
— Допомогти?! — Цецюра нарешті спромігся вичавити з себе бодай якісь здивовані слова. — Навіщо тобі допомагати мені? З якої ласки?!
– Є на те причина, — посміхнувся лях, блиснувши здоровими зубами. — Ти її не розумієш, і це погано. Але те, що ти тут — рідкісне везіння!..
— Не розумію тебе.
— Гаразд, пояснюю більш дохідливо. Я служу моєму королеві, як ти служиш своєму цареві. Але мій король більш щедрий, ніж твій цар.
— Ти збираєшся обговорювати саме це?
— Ні.
— Тоді що ж?! Скажи нарешті…
— Потім довідаєшся.
— А якщо я не вірю тобі?..
— Доведеться повірити. Адже від московського царя ти одержав лише невеличку суму грошей на виконання делікатного завдання, але суми цієї ледь вистачило для підготовки. Мій король розуміє, що затія Московії під загрозою зриву. Отже, мій король дає удвічі більше! Це тільки витратні гроші для досягнення поставленої мети. А тепер подумай, якою буде винагорода!..
— А якщо я раптом відмовлюся?!
— Якщо ти настільки дурний, тоді незабаром тебе ліквідують свої ж московити. А я запропоную гроші іншому засланцеві, й мету все одно буде досягнуто. Тому давай-но швидше мізкуй і бери гроші!
— Ну, тоді гаразд, давай гроші й розповідай, що там Польща затіває?
— Послухай-но, а ти не настільки розумний, як мені здалося попервах… Завдання те саме, що й у Башмакова: прибрати Юрія Немирича, а з ним і Виговського, віддати булаву слабкому безвільному гетьманові. Поки що у своїх бажаннях Польща і Московія тотожні. А гроші — ось вони, — Станіслав кивнув на важкий мішок біля своїх ніг. — Не роби круглі очі, я не з’їхав з глузду! Тут рівно удвічі більше, ніж вислав Башмаков. Цар московський прислав срібло, король польський — дрібну мідь… зате багато!
Хоч яким дивним це може здатися, проте ненавиділи Юрія Немирича обидві потужні держави, протиборство яких визначало обличчя Східної Європи у XVII столітті. Одряхліла Польща не могла пробачити, що він переметнувся на бік козаків-схизматиків, що запропонував проект троїстої конфедерації на чолі з Великим князівством Руським, де Королівству Польському відводилася принизлива роль «молодшого партнера». Московське царство побоювалося, що після зміцнення троїстої конфедерації здолати її не вдасться.
Саме тому обидві протиборчі сторони прагнули фізичної ліквідації Немирича, сподіваючись, що тоді сама його справа піде у незворотне забуття. Опинившись між молотом і ковадлом, шансів вижити у генерального писаря практично не було. Бо хто б тебе не вколошкав — яка, зрештою, різниця?! Результат однаковий…
Глава 16
Смерть мрійника
Немирич привів своїх людей до Веприка ще до перших півнів. Судячи за прикметами, ранок обіцяв бути похмурим, але без туману. Попри втому, Юрій насамперед оглянув земляний вал і палісад навколо міста. Здавалося, в околиці усе тихо. Єдине, що дратувало — це тупий ниючий біль у голові, який не минав вже третій день поспіль. Втім, не дивно: Немирич не спав уже кілька днів…