Зрозуміло, Грамотіна здивувала надзвичайна поінформованість Рєпніна-Оболенського. Він не втримався від розпитувань, що саме відомо бояринові й звідки. А також поцікавився, яку плату запросить він за свою людину або за його послуги. Однак Борис Олександрович миттю напустив на себе суворий вигляд і відповів коротко: «Знаю, і все тут! Не твоя це турбота, Іване Тарасьєвичу. Що ж до плати за мою допомогу, то поговоримо про це, як до справи дійде».
От і все. Як не благав його Грамотін порозумітися, нічого більше дяк Розбійного приказу говорити не став, тільки велів набратися терпіння: «Христос терпів і нам велів. Почекай, Іване Тарасьєвичу, всьому своя черга, а більше я тобі нічого не скажу, як не проси».
Відтоді минув тиждень. Вони кілька разів бачилися, однак Рєпнін-Оболенський щораз уникав прямої розмови, роблячи вигляд, що не розуміє, у чім річ. Зрештою Грамотін вирішив, що ніякої допомоги ні від кого очікувати не доводиться, як раптом…
Невже?!
Утім, поживемо — побачимо.
Так би мовити, Христос терпів і нам велів…
— Здоров був, Іване Тарасьєвичу.
— Здоров був і ти, Борисе Олександровичу.
Коли боярин Рєпнін-Оболенський — могутній рослий чорнявий бородань, вбраний в усе чорне з ледь помітним, найтоншим срібним прошиванням, — увійшов у кімнату, місця в приміщенні миттю немовби поменшало. Навіть сам очільник Посольського приказу, здавалося, скулився, попри те, що господарював тут саме він.
— Ти проходь. Проходь, розташовуйся, — запросив Грамотін гостя. Гігантською чорною горою гість гепнувся на ослін, що жалібно скрипнув, по інший бік столу, пригладив смоляне хвилясте волосся, величезну огрядну бороду (навіть ні, не бороду — швидше, бородищу), статечно відкашлявся і… мовчки прикипів очима до хазяїна приміщення.
«Ач, хитрун! Чекає, що першим я його запитаю. Значить, перевіряє. Отже, є про що мені повідати!» — зрадів дяк Посольського приказу. Однак виду не подав, натомість запитав:
— Ну, Борисе Олександровичу, що новенького розповіси?
— Зважаючи на те, Іване Тарасьєвичу, що тебе цікавить.
— Що ж, коли так, тоді розкажи, будь ласка, що там у Москві коїться?
— А ти, можна подумати, не знаєш? — недовірливо і водночас хитро запитав гість. При цьому його смоляна бородища оголила широку самовдоволену посмішку.
— Так звідкіля ж мені знати, коли опікуюсь я справами заморськими?! Ти ж розбійних людиськів усяких ловиш. А людиська-то наші, Борисе Олександровичу… От тобі саме й слід знати, що в Москві коїться.
— Ну що ж, коли так… Гаразд, Іване Тарасьєвичу, гаразд, люб’язний! Послухай, що в нас і де коїться.
Протягом наступної півгодини гість розповідав про те, що й де сталося, хто в яку халепу втрапив. При цьому варто зазначити, що оповідач із Рєпніна-Оболенського був прекрасний: його теревені хотілося слухати ще і ще, якби не серйозність становища. Тому дяк Посольського приказу потроху захвилювався. Розуміння ситуації з’явилося поступово: Рєпнін-Оболенський навмисно затягував час, очікуючи, що його попросять перерватися, приміром, у такий от спосіб: «Ну що ж, Борисе Олександровичу, все це, звісно, добре й дуже навіть весело, однак чи маєш щось сказати у такій-то справі? Якщо маєш, тоді говори, будь люб’язний, навіщо теревені розводиш». От же хитрун!..
Зрозумівши лінію поведінки гостя, Грамотін спокійно вислуховував одну розказану історію за іншою. Вислуховував і кріпився, нізащо не бажаючи першим переходити до головного.
І зрештою, здавалося, домігся-таки свого в момент, коли Рєпнін-Оболенський нарешті мовив бажане:
— А втім, власне кажучи, я до тебе, Іване Тарасьєвичу, у зовсім іншій справі зазирнув.
— Ага, так я й подумав! — Грамотін просто розцвів, почувши заповітні слова. — Наскільки я можу зрозуміти, високоповажний Борисе Олександровичу, ти маєш сказати мені щось про важливу справу, про яку ми говорили певний час тому. Чи не так?..
— Не так, Іване Тарасьєвичу, трохи про інше хотілось би поговорити з тобою для початку.
— Про інше?! Тобто…
Грамотін був розчарований настільки, що це не вкрилося від уваги гостя. Широко посміхнувшись у смоляну бороду, Рєпнін-Оболенський мовив:
— Та ти не переймайся, Іване Тарасьєвичу! Поговоримо і про справу, що цікавить тебе. Зрозуміло ж, поговоримо! Тільки про ціну спочатку домовимося. Про ціну ж подумати потрібно насамперед, хіба не так?