— Отже, про ціну мова йтиме?! Ах, от у чому річ, виявляється…
Второпавши, як спритно його підманули, Грамотін мимоволі мугикнув. Справді, виходило, гість його вміло спровокував, він же мимоволі виказав своє внутрішнє напруження нетерплячою фразою щодо «важливої справи». Хитрий боярин, ох і хитрун же!..
— Добре, Борисе Олександровичу, доводиться визнати твою правоту: ми справді не встигли домовитися про ціну. Скільки ж грошей ти хочеш?
— А хто сказав тобі, Іване Тарасьєвичу, що я хочу грошей?
— Тобто як це?..
— Та отак. Ти мені, люб’язний, Микитку свого віддай, от і все.
— Микиту?! Тобі?!
— Саме так.
Грамотін ледь не розлютився, однак вчасно стримав себе. Річ у тім, що Микита був найбільш тямущим і розумним піддячим. Віддати його в розпорядження Рєпніна-Оболенського було однаково, що власноруч спалити Посольський приказ, бо на кого ж у такому випадку, дяк зможе опиратися в роботі?!
— Не думаю, що ми в такий от спосіб сторгуємося, — заперечно хитнув головою Грамотін, однак гість додав поспіхом:
— А от мені здається, що сторгуємося, причому легко.
— Ціна твоя недоречна, Борисе Олександровичу…
— Дуже навіть доречна! Сам лищень поміркуй: я тобі хлопця свого даю — ти мені також свого віддаєш. Все чесно, ніякого підступу.
— А хто ж у моєму приказі мені допомагатиме?! Хто, окрім Микити, такий огром справ потягне, що тут є?! — Дяк кивнув на купу дрібненько списаних аркушів.
— Нічого, Іване Тарасьєвичу, нічого: нового помічника знайдеш згодом. А от у мене в Розбійному приказі справ ще більше накопичилося, ніж у тебе. Мені Микитка твій зараз ой як згодиться!
— Краще вже тоді не віддавати тобі надійного помічника, а самому знайти, хто б із царевим дорученням впорався.
— Що ж, шукай, якщо хочеш! Тільки скажи от що: ти вже знайшов підходящого?
— Сам знаєш, що ця справа надто важка, — смутно зітхнув Грамотін.
— Знаю й розумію. Тому і пропоную тобі на допомогу помічника свого. Отож не дурій, Іване Тарасьєвичу, а скористайся допомогою, тобі запропонованою. В іншому разі сам поміркуй: не знайдеш потрібного — тоді государ тебе зі служби умить викине. Він вже грозився вчинити так, хіба ні?
— Грозився, — похмуро підтвердив Грамотін.
— Ну от, бачиш! А якщо викинуть тебе із цього двору, тоді тобі ніякий Микита тим паче не знадобиться. Що на це скажеш?
Дяк довго обмірковував усе почуте, перш ніж відповісти:
— Ти по-своєму маєш рацію, Борисе Олександровичу, доводиться це визнати. Але річ не в тім, що Микиту ми обидва знаємо, а я твого хлопця навіть в очі не бачив! Тим часом, ти розумієш, яку складну справу доручив мені государ. Тут перший-ліпший не годиться, тут треба би…
– Іване Тарасьєвичу, так я ж тобі першого-ліпшого і не пропоную!
— Тоді хто ж він?
Рєпнін-Оболенський хотів уже щось відповісти, але завмерши з напіврозкритим ротом, посидів якийсь час мовчки, а потім із загадковим виглядом мовив:
— Злодюжка — от хто.
— Злодій?! — зойкнув уражений до глибини душі Грамотін.
— Ну так, Іване Тарасьєвичу! Але до чого ж великий спритник, якби ти тільки знав!..
– І ти мені таке пропонуєш?! Хочеш, щоб особливе доручення самого государя якийсь пройдисвіт виконував?! Так, чи що?..
— А ти не волай, Іване Тарасьєвичу, а краще мене вислухай.
— Та що там!..
— А оте, що спритник цей крав не із власної примхи, а заради прийомної матері своєї — удової купчихи Василіси Дєділової. Любить він свою прийомну матір навіть більше, ніж любив би матінку рідну. І сестру свою зведену любить більше, ніж власне життя.
— Он як?! А що ж там зі справжніми його родичами?..
— Стривай, Іване Тарасьєвичу, не квапся, зараз і до справжньої рідні дійдемо. Поки ж запам’ятай: крав він не із власної примхи, а заради збереження честі купецької сімейки, що дала йому притулок. А от пограбував він не кого-небудь, а самого Дементія Миновича Башмакова…
— Башмакова?! Якого ж це Башмакова — невже того самого?..
При згадці самого лише імені царевого улюбленця у Грамотіна ледь щелепа не відвалилася від здивування. Це настільки контрастувало з могутнім чолом і округлим тім’ям дяка Посольського приказу, що могло б видатися смішним… От тільки серйозність ситуації не дозволяла навіть натяку на веселощі.
— Ну так, пограбував саме його… До речі, я казав тобі, як його звуть?
— Ні.
— Ну, тоді скажу: Тимофій Дєділов, прийомний син купчихи, яка свого часу розорилася — Василіси Дєділової.