— А-а-а… мені що із цього пройдисвіта, та ще й приблудного?
– Іване Тарасьєвичу, кажу тобі: не квапся! Зараз і до справжньої рідні цього крадія дійдемо, май терпіння… Ну, отже, Тимофієві у Дементія Миновича срібні свічники сподобалися. Хотів він їх продати, щоб родину виручити, та не судилося, мабуть що… Ми його саме під час крадіжки і схопили. Але схопили випадково, отак вже нам пофортунило… Опинилися в потрібному місці. А до цього… Іване Тарасьєвичу, якби ти тільки знав, як довго ми розшукували цього самого Тимофія!..
Рєпнін-Оболенський замовк, тоді Грамотін зміг нарешті вставити перше запитання, що вертілося на язиці:
— Ну, добре, упіймали твої людиська крадія, то яка ж із нього користь?! Якщо вже сам попався, то належить вчинити з ним, як закон наказує вчиняти у подібних випадках. Чому ж…
— А тому, що сам Дементій Минович Башмаков напоумив нас на хитрість: не вчиняти з крадієм Тимофієм Дєділовим за законом, а на гачок посадити.
— На який ще гачок?
— Прийомна мати його, оця Василіса Дєділова злодюжці нашому прихисток надавала? Надавала. А викрадені ним речі приймала? Приймала… От на цій підставі ми її в один з монастирів під нагляд і запроторили. Під час арешту цю удовицю шляк трафив, і тепер лежить вона безпомічна, а дочка її неповнолітня повсякчасно при ній перебуває. А куди дівчисько піде, якщо у неї ні копійки і ніякого захисту?! Тільки на вулицю в ці… не приведи Господи… Але ж ми добрі. До певного часу… Тому з великої нашої ласки утримуємо дівчину разом із матір’ю. А інакше — удовицю у в’язницю, брата на каторгу, сестрицю на вулицю… у кубло розпусти… Тимофій знає: якщо він почне сваволити, так і станеться. Але родину він ніколи не зрадить! А так і мачусі його, й сестричці дуже непогано живеться: дах над головою мають, обидві нагодовані, напоєні, у теплі гріхи свої замолюють.
— Ага, он воно як…
Грамотін трохи покивав, обмірковуючи почуте, потім запитав:
— Ну, і як він поводиться, Тимофій цей?
— Слухняний — ну просто шовковий! Розумний, кмітливий. Що накажеш, те і зробить. Сам про кожен дріб’язок подбає заздалегідь, наперед продумає, нічого не упустить. Я ним задоволений, чесне слово! Якби не государеве доручення і не твій Микитка — ніколи б тобі його не віддав! Вір, не вір — як хочеш, справа твоя, та тільки як воно є, так і є…
— Стривай, Борисе Олександровичу, — зупинив гостя Грамотін. — Ми ще не домовилися остаточно.
— То давай домовлятися!
— Кажу ж тобі, стривай! Все я зрозумів, окрім одного. Ну, з родини купецької злодюжка твій, хоч і з розореної… І рідня його нова в тебе на гачку… Але що з того?! Чому сам Дементій Минович Башмаков за якогось крадія жалюгідного заступився?!
— А-а-а, вірно, от у цьому і є таємниця!
Рєпнін-Оболенський так і засяяв при цих словах, і його величезна чорна фігура, здавалося, почала світитися самовдоволенням.
— Річ у тім, Іване Тарасьєвичу, що не надто давно Дементій Минович одержав з Розрядного приказу певні дуже цікаві відомості. І ця, можна без усякого перебільшення сказати, державна таємниця цілком пояснює, ким він насправді є, цей вихованець збіднілої купецької родини Дєділових…
— Ну, то ким же?
Рєпнін-Оболенський про всяк випадок боязко озирнувся на всі боки (хоча, окрім них двох, у кімнаті нікого не було), потім підвівся, перегнувся через стіл і тихо зашепотів щось прямо у вухо Грамотіну. Цього разу в дяка Посольського приказу не тільки нижня щелепа відвисла, але й уся його зовнішність неприємно змінилася, навіть очі сяйнули божевільним блиском.
— Отака справа, Іване Тарасьєвичу, — мовив гість, повертаючись на місце. — Тепер ще й тобі відома правда про цю людину. Проте для всіх інших він був, є й повинен лишитися тільки прийомним купецьким синком. Сподіваюся, ти зрозумів, що…
— А-а-а… кому ще правда ця відома? — запитав Грамотін запинаючись. Було очевидно, що говорить він насилу. Очевидно, дуже перехвилювався.
— Окрім тебе й мене, правду знає хіба що Дементій Минович — ну, так без нього в подібних справах ніяк не обійдешся… Та ще й государ.
— Як, і государ теж?! — чи то здивувався, чи то злякався Грамотін.
— Аякже!
— А чи не краще було цього Івана Дмит…
– Іване Тарасьєвичу!!!
Окрик Рєпніна-Оболенського був настільки грізним і страшним, що Грамотін миттю прикусив язика і перелякано обхопив свою величезну голову.
— Отак краще, — мовив дяк Розбійного приказу набагато спокійнішим тоном. — Звуть цього спритника Тимофієм Дєділовим, запам’ятай це. Тимофій Дєділов, купецький синок прийомний — і все тут, і ніяк інакше. А про решту мовчи, як і всі ми, включно з царем-государем.