«Ну що ж, якщо Рєпнін-Оболенський прихопив його із собою, то, либонь, розраховував на успіх заздалегідь. Отже, весь цей план від початку й до кінця із государем точно погоджений», — подумав дяк і глибоко зітхнув, дивлячись вслід гостеві, що йшов до дверей.
Борис Олександрович не збрехав: не минуло й кількох хвилин, як у зовнішні двері постукали. На голосний окрик дяка: «Заходь!» — приймак збіднілої купецької родини Тимофій Дєділов увійшов у хату Посольського приказу. Іван Тарасьєвич зробив вигляд, що дуже зайнятий вивченням розкладених перед ним паперів, хоча насправді нишком придивлявся до гостя, вивчаючи й оцінюючи його поведінку.
Що можна було сказати про цю людину?.. Молодий, статуристий, плечистий, сухорлявий, невисокий на зріст. Великі розумні, гарні, трохи розкосі карі очі, у глибині яких грає незвичайний… якщо уважно придивитися — навіть якийсь диявольський вогник. Волосся пишне, хвилясте, темне, як вороняче крило, губи пухкі, немов у дівиці, рум’янець на всю щоку. Занадто гарний…
Ох, і де ж молоді роки самого дяка Грамотіна?! Якби років двадцять тому він одружився з красунею-черкескою, і в нього був би отакий самий синок. І хтозна, як би тоді склалася доля дяка Посольського приказу… А замість простого людського щастя він обрав государеву службу, щоб день у день сидіти й нидіти отут, порпатися у папірцях, писати доповідні, звіти… Отак і минає життя — тільки голова від роботи пухне та борода відростає! А потім приходить до тебе отакий красень, якого хоч зараз під вінець…
Хоча ні — під який ще вінець?! У неблизькі землі має він невдовзі відправитися, у подорож дуже небезпечну, з непередбачуваним фіналом. До того ж не за власною волею: адже головним у цій ситуації є аж ніяк не красень-молодик, який скотився до крадійства, а він — дяк Грамотін, нехай навіть згорблений, з довгою поплутаною бородою й поріділою копицею волосся на величезній круглій голові. Служака, розумака, відмінний стратег і просто гарна людина… Отака справа!
Обдумуючи майбутнє юнака, старий дяк раптом пожалів його, симпатичного незнайомця. Адже то правда: якби Грамотін свого часу оженився на черкесці, і в нього міг би бути ніяк не гірший синок-молодець! І якийсь суворий дядько міг би заслати його бозна-куди за тридев’ять земель…
— Наскільки я зрозумів, звати тебе Тимофієм Дєділовим, — нарешті порушив мовчанку Іван Тарасьєвич. Він не запитував, а констатував очевидне. Сказав перше, що спало на думку — тільки щоб почати розмову.
— Так, — просто відповів парубок.
«Небагатослівний, це добре. Начебто стриманий. Може, справді підходить?..» — подумав дяк, уголос же запитав:
— Чи знаєш ти, де перебуваєш?
— Так, у Посольському приказі. А звати вас Іваном Тарасьєвичем.
— Вірно. А чи знаєш, чим займається Посольський приказ?
— Ну-у-у… Справи різні та проблеми всякі заморські, посли, перемовини, листування цареве — усе це на вас…
— Загалом, вірно, — замислено мовив дяк, а про себе подумав: «Не такий уже він і наївний».
У двері знов тихо постукали.
— Заходь! — скомандував дяк.
У кімнату зазирнув Микола — писар Грамотіна.
— Я от чого, Іване Тарасьєвичу… Ви обідати будете? — поцікавився він і вирячився на Тимофія, не знаючи, чи запитувати ще й про нього.
— Звісно, збираюся, — роздратовано мовив дяк. — Неси скоріше!
— А цей? — і Микола кивнув головою на юнака.
– І цей також! Накажи накривати на двох, а потім дайте всі мені спокій не тільки на час трапези, але й на найближчу годину після неї.
— А-а-а?.. — і писар знову кивнув на Тимофія.
— Він залишиться тут. Розмова у нас важлива. Давай-но, Миколо, ми тут обидва вже зголодніли.
Писар вийшов. Незабаром у хату прибіг моторний хлопчина, який приніс і спритно застелив білу скатертину. Невдовзі стіл уже ломився від їжі: були тут і риба, і м’ясо, і соління різні, і калачі, й пироги… Все, чим багатий Посольський приказ.
Тимофій голодними очима прикипів до страв.
— Ти що, хіба не голодний? — жартівливо запитав Іван Тарасьєвич.
— Дуже голодний, — зізнався юнак.
— А чого ж не їси?
— Та того… ні… — зам’явся Тимофій.
У цей час до кімнати без стуку забіг цікавий писар і заходився метушливо розкладати тарілки і столові прибори, вдаючи старанність і працьовитість. Дяк від люті ледь не задихнувся. Обличчя його вкрилося червоними плямами, очі ледь не вилізли з орбіт. Він голосно видихнув повітря й несамовито гаркнув:
— Пішов геть!!!
Тимофій запитально поглянув на Івана Тарасьєвича. Микола кулею викотився за двері, акуратно прикривши їх за собою.