Як вже було сказано, своє обурення «чесні любельські месники» вже встигли зірвати, розтрощивши шкільне майно, — отже, тепер красномовства пана ректора цілком вистачило, аби вмовити бешкетників залишити учнів та викладачів у спокої. Наостанок пригрозивши новим судовим трибуналом й іншими неприємностями, «месники» забралися геть. Тоді учні й викладачі нарешті змогли повернутися до школи, де до самого вечора довелось наводити лад.
Через ці клопоти відсутністю Томаса Немирича ніхто не переймався. Всі вважали, що юнак давно вже дістався маєтку свого дядька і що невдовзі останній привезе племінника назад до Кисилина. Коли їхньої появи не дочекалися навіть після вечірньої молитви, вирішили, що юнак залишився ночувати у дядька Стефана. І знов ніхто не переймався його відсутністю.
Як раптом Томаса привезли якісь селяни просто посеред глухої ночі! Закусивши губи, блідий, немов смерть, юнак лежав в обшарпаному селянському возі на довгій дошці. Коли дошку обережно підняли, щоб перенести до особистих покоїв пана ректора, і при цьому трішечки перекосили, бідолаха не стримався й засичав від болю: виявляється, у нього була зламана шия.
Один з переляканих селян, від яких зажадали негайних пояснень, розповів наступне. Томас прибіг до цього чоловіка вдень і спочатку вимагав, потім благав дати коня. Попри відсутність при собі грошей, обіцяв солідну винагороду або від свого батька, або від дядька — в залежності від того, хто першим з’явиться в Кисилині. Божився, що там сталася жахлива біда, що йдеться буквально про вибір між життям і смертю!..
Кінь у селянина був — от тільки не було ні вуздечки, ані сідла: бо навіщо хліборобу оте сідло з вуздечкою?! Тепер би воно, звісно, ще й як згодилось, та хто ж міг знати заздалегідь… Отже, не слід вченому заможному паничеві їздити верхи, немовби бусурманська нехристь — без сідла!
Але Томас не бажав слухати ніяких умовлянь. Наполягав на своєму: там, у Кисилині жахлива біда, можуть загинути люди, то невже відсутність сідла повинна його зупинити?! Юнак і без нього обійдеться. Можна ж триматися за кінську шию чи принаймні за гриву… Їхати ж зовсім недалеко — тож нічого страшного, він упорається!
Що ж, нехай так, вирішив селянин і поступився. Привів зі стайні свою кобилку, допоміг вченому паничеві вмоститися на кінській спині, ляснув на прощання буланку по крупу. Трохи постояв, поглядом проводжаючи вершника, та й пішов займатися своїми справами.
Вже вечоріло, коли до селянина прибіг схвильований сусіда й розповів, що на далекій межі його земельного наділу стоїть кобилка, біля ніг якої лежить незнайомий юнак, вдягнений так, як зазвичай вдягалися социніянські школярі. Сусіда легко упізнав знайому буланку, тож одразу побіг до її власника, щоб повідомити про все побачене. Було очевидно, що без сідла і вуздечки юнак таки не втримався на кінській спині і впав. Причому, очевидно, впав не дуже вдало…
Поки переполохані селяни бігали до юнака, щоб з’ясувати його стан (бо сусіда, на жаль, не здогадався зробити того одразу), поки споряджали воза, укладали юнака на спеціально принесену дошку, поки везли до социніянської школи в сам Кисилин, минуло чимало часу. Отже, до школи Томаса доправили вже глухої ночі. Хоча селяни поспішали, як могли, та розуміли, що найменше трясіння воза на дорожніх вибоїнах та камінчиках під колесами відлунює пораненому лютим болем.
Звісно, жахливий стан юнака і надані селянином пояснення неабияк переполохали усіх присутніх. До ректорського будинку негайно покликали лікаря, але той всього лише констатував очевидне: Томас Немирич дуже невдало впав з коня і скрутив собі в’язи. Те, що він досі не помер, можна пояснити хіба що надзвичайними життєвими силами юного організму. Але вести мову про його лікування не доводиться. На жаль, можна лише гадати, скільки часу він ще проживе, і чи встигнуть родичі дістатися Кисилина, щоб попрощатися з ним…
Втім, сказати щось напевно лікар не ризикував до тих пір, доки пан ректор не напустив на себе дуже-дуже суворий вигляд. Тільки тоді мовив вельми обережно:
— Що ж, при належному догляді… Втім, на все воля Божа! Будемо сподіватися на диво. Бідолашний юнак. Такий молодий…
Ректор не відповів нічого, наказав тільки винагородити селян, які мали в серці ласку попіклуватися про хлопця. Окрім того, пан ректор повелів відрядити двох гінців: одного до батьків скаліченого учня, іншого до його дядька Стефана.