Чому влаштував усі справи в розколотому, розореному королівстві Польському таким чином, щоб у критичну мить поруч з юнаком не було мудрого батька?..
А може, зовсім не Господь у цьому винен, а… люди?..
Може, винна социніянська громада міста Кисилина?!
Або недолугі викладачі тутешньої социніянської школи…
Пан ректор, який пішов у гості до війта замість того, щоб бути з дітьми…
Пан війт, який запросив у гості ректора…
Він же приділяв їм усім стільки уваги!.. Обстоював їхні інтереси у сеймі!.. Щедрою рукою сипав гроші!.. А земля, виділена під цю кляту школу?..
І ці телепні не зуміли пригледіти за любим його синочком…
Томасику, Томасику, маленький мій, як же так сталося?! Ти ж зростав таким талановитим, таким розумним і успішним!.. Якби твоя душа не неслася зараз вищими сферами назустріч Господові — та ми би з тобою, коли б ти виріс…Ми б таке…
Але тепер не виростеш. Томасику, Томасику, як же так сталося?! Звісно, Ельжбета вагітна. Не можна виключати, що вона народить ще одного сина.
Іншого синочка…
Маленька донечка Барбара в них є, вона зараз вдома зі служницями. А раптом народиться ще одна донька? Чи все ж таки син…
Так, виключати не можна ні одного, ані іншого, але…
Але в будь-якому разі, хто ж замінить у зраненому батьківському серці тебе, любий мій Томасику?! Ніхто не замінить, ніхто й ніколи! Тебе — ніхто. Господь дав старозаповітному Йовові інших дітей замість тих, яких забрав під час випробувань. Біблійний Йов зрештою змирився з цим і був щасливим. Чи все ж таки не змирився, все ж таки нарікав у глибині душі?! Як же тут змиришся, якщо дитина, яку зараз носить під серцем Ельжбета, — то буде інша дитина?! Й невідомо ще, хлопчик народиться чи дівчинка…
А Томасик?! Хто ж тебе замінить, синочку…
Знов і знов Немирич то картав себе, то задавався одними й тими ж запитаннями, сидячи поруч зі скорботною труною.
І не знаходив жодної прийнятної відповіді…
— Отже, Немиричу, вибачай, але нічим тобі допомогти я не в силах.
— Ваша величносте!..
– І не проси навіть.
Голос Яна Казимира був сповнений твердої рішучості:
— Знаю про твою відданість не тільки вірі твоїй та общині социніянській, але й Короні Польській. Знаю і враховую це. Пам’ятаю також і про те, яку неоціненну допомогу надав ти особисто мені в критичну мить, коли у перший день битви під Зборовим кляті бунтівники налетіли на табір, який ми так і не встигли розбити на правобережжі Стрипи. Подібні речі негоже забувати будь-якому шляхетному пану, тим паче королю…
І тим не менш, я не можу піти назустріч навіть тобі, який особисто допоміг мені урятувати ситуацію. Не можу звинуватити людей у неіснуючих гріхах, бо винними їх не вважаю ні в чому… Отаке моє слово.
Немирич похнюпився, король же заговорив дещо м’якше:
— Всі ми знаємо, наскільки величезне горе спіткало тебе і всю твою родину. Смерть неповнолітнього сина, батькового спадкоємця — це жахливий удар, згоден. Проте навіть скуштувавши такий величезний келих гіркоти, ти мусиш змиритися з ситуацією й поховати в глибинах власної душі всю оту гіркоту, що приготувала тобі лиха доля! А щоб нести свій розпач іншим людям, навмисно чинити їм неприємності й усілякі капості?.. Ні-ні, про це навіть не думай! І моєї підтримки у таких намаганнях ти не дістанеш. Можеш навіть не розраховувати, все це даремно.
Вони побесідували ще приблизно чверть години, доки Юрій не зрозумів остаточно: його королівська величність не жартує, всі його потуги домогтися справедливості даремні!
Ледь-ледь минуло два тижні після жахливої й безглуздої загибелі Томаса, як «чесні любельські месники» навідалися до Кисилина знов. Проте цього разу вони нічого не громили, не трощили, ані бешкетували. По-перше, цього разу «чесних месників» було як не удвічі, то, можливо, утричі більше, ніж на початку вересня. По-друге, тепер вони всім гуртом пішли прямо до війта й поставили просту вимогу: якщо социніяни не хочуть добровільно полишити межі Кисилина — нехай пан війт усією своєю владою вижене їх геть, таким чином виконавши волю, чітко й недвозначно висловлену Любельським трибуналом. Інакше нехай начувається…
Війту не лишалось нічого іншого, як тільки звернутися до социніян: мовляв, такі справи, що мусите полишити одне з двох: або свою єресь аріянську — або Кисилин. Після того брати социніяни (включно з ректором кисилинської школи, якого ще два тижні тому війт запрошував у гості) були змушені сформувати депутацію до Юрія Немирича і благати його про заступництво перед вищою владою.