Адже після безглуздо-трагічної загибелі старшого синочка Юрій не оговтався й досі. Ніщо не могло його втішити: ні народження молодшого сина Теодора (ну як тут не згадати старозаповітне «Бог дав, Бог прибрав»?!), ні кохання чарівної дружини Ельжбети, ані успішне прирощування маєтності. Чим далі, тим палкіше Немирич звинувачував у тій жахливій біді социніянську громаду Кисилина. Дійшло навіть до серйозної сварки: Юрій вважав, що кисилинські социніяни загрузли у моральному занепаді, тому на них почали валитися біда за бідою. Тому й синок його улюблений загинув, бо чиста душа втрапила у «грішне» оточення. Социніяни ж відповідали, що Немирич від горя з’їхав з глузду, не інакше…
Як би там не було, та Юрій полишив братів по вірі сам на сам з «чесними любельськими месниками». І навіть із прихованим задоволенням спостерігав за тим, як після кількох дрібних сутичок кисилинську школу закрили, а окремих социніян примусили або покаятися у гріхах та показово перейти у католицтво, або ж назавжди залишити місто.
Раніше Немирич сприяв «польським братам», жертвував аріянській громаді чималі кошти, а тій клятій школі — землю. Якщо його любий Томасик пішов із цього неправедного світу, чом же мають благоденствувати вони — кисилинські социніяни?! І навіщо йому захищати цих безладних безвідповідальних нехлюїв?! Нехай тепер потерпають…
Але Шведський потоп змінив геть усе. Ця недолуга війна виникла абсолютно несподівано, як-то кажуть, на рівному місці. В 1653 році Річ Посполита і Королівство Шведське мали укласти двосторонню союзницьку угоду. Ніщо не віщувало майбутньої біди… Аж раптом в процесі узгодження тексту з’ясувалося, що у преамбулі після перерахування титулів шведської королеви Христини I словесна формула «і таке інше» повторюється двічі, а після перерахування титулів польського короля Яна ІІ Казимира — тричі!!!
Здавалось би, дрібниця, незначуща помилка писаря, виправити яку неважко… Проте шведські дипломати так не вважали: вони угледіли у цьому прецеденті спробу шановної (поки що) польської сторони принизити гідність шановної (безумовно) шведської сторони! Тим паче, шведську корону носила жінка, а ображати королеву — це, можна сказати, подвійна підлість!!! Тому шведські дипломати написали своїм польським колегам дуже розлогого і дуже уїдливого листа, найвишуканіші латинські фрази якого від першої до останньої мали подвійний сенс.
Прочитавши листа, гонорові польські дипломати мало не оскаженіли від люті. З відповіддю також не забарилися… Чим далі розгорявся скандал, тим відвертішими ставали взаємні образи. Про початковий намір укласти союзницький договір обидві сторони вже забули. Коли королеву Христину змінив на троні її брат Карл Густав, ображена Швеція розпочала вже відверту підготовку до війни: дуже вже йому закортіло приміряти ще й польську корону!
Якщо королі почали чубитися, виборюючи один в одного право на польський трон, як же їхнім підданим утриматися від з’ясування стосунків? Звісно, брати социніяни, чиї права були неодноразово й нагло потоптані, масово перейшли на бік шведських загарбників, сподіваючись дочекатися справедливості від нової сили. Та хіба ж Карл Густав Шведський почує розрізнені голоси окремих шляхтичів?! Їм конче потрібен був делегат, який би авторитетно презентував їхню громаду на найвищому рівні.
Хоча за Зборівським миром Київське воєводство відійшло до Гетьманщини, й полковник посполитого рушіння Немирич втратив посаду підкоморія київського, однак він і досі зберігав за собою місце у сеймі як один з найзаможніших магнатів. А отже, зберігся й авторитет. Тому не зважаючи на теперішнє прохолодне ставлення пана полковника, социніяни все ж наважились надіслати до Немирича цілу депутацію.
Мабуть, він би не піддався на вмовляння, якби не Ельжбета. Після загибелі Томаса дружина місця собі не знаходила аж до самісіньких пологів. А потім у неї з’явився новий об’єкт для турботи — маленький Теодорик. Звісно, Юрій розумів, що це природно, що так і мусить бути, бо немовля потребує насамперед материнської ласки й опіки. Та все одно в його очах підвищена увага до сина молодшого означала зраду пам’яті про синочка старшого — про свого улюбленця Томасика. І чим далі Ельжбета заглиблювалася в роль люблячої матусі, тим міцніший мур непорозуміння виростав між нею й чоловіком.
Тепер, після трагічної загибелі найстаршої дитини, вони, колись закохані до глибини душі, щасливі та взаємно приязні, майже не розмовляли. Проте коли навідалася депутація братів-социніян, дружина раптом виявила інтерес до клопотань незваних гостей. А пізно увечері, коли пан полковник усамітнився перед каміном у своєму кабінеті, Ельжбета без жодного попередження увійшла до нього і доволі прохолодно мовила: