Значно цікавіша й важливіша водночас подія сталася годину тому: зрозумівши, що їхня битва остаточно програна, кошовий отаман Яків Барабаш утік з поля бою з усіма козацькими куренями. Утік, аж курява стовпом здійнялася! Оце такі тепер запорожці пішли… Здрібніли, ой і здрібніли ж їхні душі відтоді, як військо магнатів билося з ними на березі річки Стрипи під Зборовом. Спаскудилися вкрай, якщо самі дременули, а горопашних дейнек кинули на вірну загибель. А шкода — гідні були суперники… років вісім тому!
Цікаво, яким словом напутив учорашніх посполитих кошовий отаман Яків Барабаш? Можливо, пообіцяв щось?.. Наприклад: «Стійте тут, помріть як герої, але не пропустіть навздогін нам ворогів! Хто виживе — вкриє себе вічною славою! Приходьте опісля на Січ — кожного прийму в Запорозький кіш». Отож ці дурники й купилися на обіцянку, зовсім не врахувавши, що найманці-піхотинці свою справу знають і мало кого в живих залишать. Хто ж із них виживе тепер, щоб надалі запорожцем стати?.. Йолопи вони, дейнеки ці! Звичайнісінькі йолопи, не варті уваги.
— Ясновельможний, розшукали!
— Він?!
— Так, він. Ще й із кількома наближеними.
— Показуй, де!
Гонець, який привіз добру звістку, поскакав попереду. Ясновельможний гетьман Іван Виговський з кількома представниками найвищої козацької старшини поїхав слідом. Немирич, звісно, теж…
Просуватися було важко, оскільки протягом останньої доби бій вівся просто на території табору гетьманського війська, на який повстанці налетіли минулої ночі. Налетіли, щоб знайти тут свою загибель. Але тепер доводилось об’їжджати не тільки скупчення трупів своїх та чужих, а й згорілі намети або шатри. Як раптом…
На схилі невеличкого, зовсім невисокого пагорба десятка півтора тіл загиблих були розкладені акуратною низкою, а не розкидані хаотично. Було помітно, що їх підготували для оглядин. У самісінькій середині цієї скорботної низки привертав увагу старий козак, сивочолий і кремезний. За кількістю рубаних, різаних і колотих ран можна було судити, з якою запеклістю відбивався він від ворогів, перш ніж віддати Богові душу.
Це й був полтавський полковник Мартин Пушкар, ватажок бунтівників, які насмілилися виступити проти влади гетьмана Івана Виговського. Тепер лишилось розібратися хіба що з Яковом Барабашем, проте це вже легше: втікши сьогодні з поля бою на чолі запорожців, кошовий укрив себе ганьбою, й відтепер навряд чи знайде широку підтримку будь-де, включаючи саму Запорозьку Січ.
Розмірковуючи над цим, генеральний писар раптом відчув на собі чийсь пильний погляд. Припинивши розглядати загиблого Мартина Пушкаря, озирнувся. Так і є! Його очі зустрілися з очима ясновельможного гетьмана, які немовби запитували: «Ну, пане генеральний писарю, що на це скажеш, як оціниш мій вчинок? Чи вірно я зробив? Адже перемога за мною, й відтепер війну діадохів можна вважати завершеною! А нашу Гетьманщину — врятованою від пошматування».
Не відповідаючи жодного слова й не відводячи погляду, Немирич дуже повільно й ледь помітно вклонився. Це мусило означати: «Так, ясновельможний, абсолютно вірно вчинив ти. Бунт придушего, один з головних бунтівників загинув з честю, інший залишився жити з ганьбою — але небезпеки для тебе він більш не являтиме. Вважай, що війни діадохів Хмельницького скінчилися, ти переміг законно й чесно, підтвердивши свою силу, владу та гетьманські повноваження. І нашу Гетьманщину врятовано. Все тепер буде прекрасно, просто пречудово!..»
Коли тіло загиблого Мартина Пушкаря було виставлене на видноті, гарнізон Полтави викинув білий прапор і розкрив перед гетьманським військом ворота. Люди Івана Виговського увійшли до міста без спротиву, трохи «повітали» мешканців вогнем і мечем… Проте, ясна річ, вітали все ж таки доволі стримано: себто, не винищували, а швидше виховували. Щоб знали полтавчани, хто у Гетьманщині гетьманує… Пробувши тут до 4 червня, Виговський поїхав геть, наостанок призначивши полтавським полковником заслуженого воїна, славою вкритого — Івана Богуна.
Поквитатись із кошовим отаманом Яковом Барабашем вдалося зовсім невдовзі. Після ганебної втечі з-під стін Полтави приймати зганьбленого кошового Запорозька Січ відмовилася. Барабашу не лишилось нічого іншого, окрім як відступити в порубіжжя Московського царства. Та виказуючи свою прихильність до нового гетьмана, на прохання останнього люди царя Олексія Михайловича полонили бунтівного отамана й відправили на суд до Києва. 24 серпня 1658 року люди Івана Виговського напали на цей обоз, викрали бранця й доправили до гетьмана у Чигирин. Тут Якова Барабаша і стратили…