Проте в розрахунки Юрія Немирича закралася помилка, про яку він навіть помислити не міг. Адже з розгромом повстання Пушкаря і Барабаша війни Богданових діадохів аж ніяк не скінчилися! На жаль, все тільки починалось, і період Руїни був ще попереду.
Та оскільки Немирич ні про що подібне навіть не підозрював, то й перейшов до втілення мрії всього свого життя — до побудови царства справедливості у межах Гетьманщини…
Глава 13
Кінець Переяславських статей
— Якщо так…
Гетьман опустив очі додолу, витримав паузу, потім мовив:
— Якщо все відбувалося саме так, прошу тебе повторити розповідь від самого початку. Стисло, по суті, але від початку. Зрозумів?
— Авжеж, ясновельможний.
«Нічого ти насправді не розумієш», — подумав Немирич. Дійсно, за час кількамісячного перебування на посаді генерального писаря він устиг добре вивчити поведінку гетьмана у різних ситуаціях. Отже, Виговський міг скільки завгодно приховувати серйозність моменту та свої емоції, проте Немирич розумів все ж таки дещо більше, ніж решта оточення — тим паче, пересічний посланець, який, можливо, бачить усіх їх вперше у житті… й імовірно, не побачить вже більш ніколи.
Серйозність моменту виказували дві обставини. По-перше, пан гетьман не став збирати потрібних йому людей у своєму будинку, а сам відправився до генеральної військової канцелярії. Особисто для нього це було менш зручно, проте якщо після наради Виговський зібрався віддати ті чи інші невідкладні розпорядження, краще було робити це саме в канцелярії.
По-друге, ясновельможний гетьман щойно «попросив» пересічного посланця повторити привезену звістку від слова до слова. Попросив — хоча згідно зі своїм статком мав би наказувати. А ще цей погляд додолу… щось усе це означає!..
І нарешті по-третє, до генеральної військової канцелярії Виговський прибув не один, а у супроводі двох челядників і козака, притрушений порохом одяг якого також виказував посланця.
Отже, ще один кур’єр — втім, який примчав безпосередньо до гетьмана, оминувши генеральну канцелярію. Причому привезена ним звістка змусила ясновельможного негайно прийти сюди, до канцелярії, щоб віддати якісь термінові розпорядження. А тут на нього вже чекає звістка про бунтівного Якова Барабаша…
Цікаво, що ж відбувається?! Втім, Немирич прекрасно розумів, що зараз все повинно з’ясуватися.
— Отже, щойно приїхав я сюди, у Чигирин, то одразу й попрямував до…
— Це мені зрозуміло, не виправдовуйся, — хоча у голосі гетьмана найменших ноток невдоволення не прозвучало, тим не менш, Юрій прекрасно розумів, що за інших обставин Виговський не опускався би до подібних дрібниць. — Не треба пояснювати, чому ти одразу ж завітав зі своєю звісткою до генеральної військової канцелярії, а не до мене особисто. І чому тобі наказано було все на словах переказати без жодного листа. Отже, розповідай про те, що сталося два тижні тому?
— Ну, що… Князь Ромодановський як вирушив з Білгорода…
— Він вже і з Білгорода з військом вирушив, і на теренах Гетьманщини з’явився. Ти про п’ятнадцяте червня розповідай, прошу.
І знов Немирич подумки відзначив цю дивну нетерплячість Виговського разом з новим проханням, зверненим до простого посланця. Ой, щось зараз станеться!..
— Ну, то я ж і кажу: як опинився князь Ромодановський на теренах Гетьманщини, одразу ж прибув до нього миргородський полковник Довгаль. Прибув та й каже: «Звертаюсь до вашої княжої милості з проханням…»
— Ти не про Довгаля з Ляхом розповідай. Я ж просив: кажи стисло.
— Та-а-а…
— Мене цікавить кошовий отаман Яків Барабаш, — щоб випередити подальші пояснення, нарешті уточнив Виговський.
— Ага, отже, Барабаш…
Козак зніяковіло пом’яв свою смушкову шапку, трохи потупцював на місці й мовив:
— Як заарештував князь Ромодановський Довгаля з Ляхом, то з’явився перед ним за деякий час сам пан отаман Яків Барабаш. З’явився та й каже: заарештуйте мене, ваша княжа милість! Заарештуйте, бо краще мені й людям моїм померти за наказом царя, ніж від рук поганської татарви.