При цій думці зморшки на обличчі Немирича розгладилися. Він навіть відвернувся від стін Лохвиці, щоб не бачити, як татари в’яжуть полонених стрільців довгими вервечками. Навіщо псувати похмуро-безрадісною картиною прекрасні думки про майбутнє, що заволоділи ним… Адже згадав він, як у вересні укладалися Гадяцькі статті між Річчю Посполитою і Гетьманщиною. Ну все, тепер недовго вже лишилося. Десь навесні його королівська величність Ян ІІ Казимир пообіцяв скликати сейм, де Гадяцькі статті неодмінно будуть затверджені, а тоді…
І тоді…
Гетьманщина офіційно перетвориться на велике князівство Руське, що очолюватиме триєдину федерацію з королівством Польським і Великим князівством Литовським. І великим канцлером новоутвореної триєдиної федерації стане він — Юрій Немирич. Й відтоді плекатиме державу-мрію — земне царство справедливості. До керівництва там допускатимуться лише кращі з кращих, закони писатимуться тільки й виключно справедливі!.. найсправедливіші у всьому світі…
Немирич вистраждав це майбутнє царство справедливості на цій святій землі. Вистраждав усім своїм життям. Не зламався, навіть втративши улюбленого синочка Томасика. Забув кохану колись дружиноньку Ельжбету заради того, щоб виконати заповіт Богдана Хмельницького й допомогти новому гетьманові Івану Виговському.
Утім, з його любим Томасиком сталося нещастя через нехлюйство його колишніх одновірців-социніян, а от Ельжбета сама в усьому винна: виявляється, вона насмілилась за його спиною звертатися до інших шляхтичів. Зокрема, попросила про так звану допомогу Андрія Вишоватого, бо вважала написані чоловіком заклики до аріян переходити у віру православну жорстокою помилкою… чи навіть виявом душевної хвороби!.. Хто би що не казав, але дружина не має жодного права вчиняти настільки ганебно зі своїм чоловіком! І яка ще ніжність можлива після отакої підступної зради?..
Господи Ісусе!!! Він вже стільки страждав — отже, заслужив побачити, як його мрія втілиться у життя! Чекати лишилося зовсім, зовсім недовго…
— Вельможний пане генеральний писарю!
Він здригнувся, виринаючи з полону омріяних думок у реальний світ, озирнувся ліворуч і побачив, як до нього підвели спішеного козака.
— Чого тобі?
Прибулець вклонився й подав йому запечатаного листа, мовивши при цьому шанобливо:
— Від ясновельможного пана гетьмана послання.
Немирич узяв простягнутого листа, зламав печатку, прочитав. Задоволено розсміявся, мотнув головою у бік готової до облоги Лохвиці й мовив:
— До нас на чолі козаків і татар наближається сам ясновельможний гетьман Виговський, який щойно виступив з Чорнух. Думаю, недовго лишилось московитам сидіти в облозі.
Присутні зустріли його слова задерикуватим сміхом і радіними вигуками. А Немирич подумав про те, що попри тугу за назавжди втраченим сімейним щастям, він все ж таки… Все ж таки спромігся бути щасливим! Ще б пак: тепер козаки виженуть завойовників-московитів не тільки з Лохвиці, але і з теренів Гетьманщини, Гадяцькі статті ось-ось будуть затверджені, посада великого канцлера майже у нього в руках. А власноручна побудова царства справедливості, служіння людям на високій посаді, написання справедливих законів — це теж неабияке щастя, що випадає далеко не кожному…
Утім, не все сталося, як гадалося. Лохвицю від московитів і справді вдалося звільнити, проте через невдалу облогу Зінькова успіхи армії Юрія Немирича у підсумку були зведені нанівець. Тож головне військо гетьмана Івана Виговського насамкінець повернулося на Правобережжя.
Оскільки остаточно вибити московитів з теренів Гетьманщини так і не вдалося, а цар московський Олексій Михайлович категорично відмовився визнавати денонсацію Переяславських статей, наслідки не забарилися. Навесні 1659 року кордони Гетьманщини перетнула 150-тисячна армія під проводом князя Олексія Трубецького…
Глава 14
70 кривавих днів
Полковник Конотопський і наказний гетьман Сіверський Григорій Гуляницький разом із почтом уважно спостерігав за московитським табором, стоячи на міській стіні. Хоча якщо чесно, назвати цю споруду стіною було важкувато: крутий земляний вал з палісадом на гребені, перед валом — рівчак… ото й увесь захист міста! Коли величезна армія князя Олексія Трубецького отаборилася під тим нещастям, що вельми умовно можна було іменувати «стінами» Конотопа, Григорій Гуляницький пошкодував, що ніхто з його попередників так і не спромігся звести довкола містечка пристойні мури. Та хто ж знав, що все обернеться саме отак, а не інакше?!