— Люди вважають, що я маю бути цинічним через свою роботу, — неочікувано для себе самого продовжив її думку Ґамаш, — але вони не розуміють. Усе саме так, як ви сказали. Я цілими днями заглядаю в найвіддаленішу кімнату будинку, ту, яку ми тримаємо зачиненою і ховаємо навіть від самих себе. Ту, де на нас чекають усі наші монстри, гнилі та огидні. Моя робота — знаходити людей, які забирають життя. І щоб зробити це, я повинен з’ясувати чому. А для цього я маю залізти в їхні голови й відчинити ті останні двері.
Але коли я знову виходжу, — він широко розвів руками, — світ раптом стає прекраснішим, яскравішим, привабливішим, ніж будь-коли. Коли ти бачиш найгірше — цінуєш найкраще.
— Саме так. — Емілі кивнула. — Ви любите людей.
— Я дуже люблю людей, — зізнався старший інспектор.
— А що ваш Бог робив на стіні в їдальні?
— Він писав.
— Бог писав на стіні закусочної? — Ем не вірила, хоча й не знала чому. До неї Бог прийшов із підготовленим заздалегідь напуттям.
Ґамаш кивнув і згадав гарного сивого рибалку вже біля сітчастих дверей закусочної, у якій було повно мух і пахло морем. Рибалка озирнувся на Ґамаша й усміхнувся. Не променистою, широкою усмішкою, як кількома хвилинами раніше, а теплою та заспокійливою — він ніби казав, що все розуміє і що все буде добре.
Ґамаш підвівся, прослизнув до кабінки, де сидів рибалка, і прочитав напис на стіні. Він витягнув свій блокнот із нотатками про смерті, убивства та напасті й переписав туди чотири прості рядки.
Він зрозумів, що має зробити. Не тому, що він сміливий і порядний, а тому, що в нього не було вибору. Він повинен повернутися до Монреалю, до штаб- квартири поліції Квебеку й розібратися зі справою Арно. Він знав, що мусить це зробити, уже кілька місяців, і все ж тікав від цього, ховаючись за роботою. За трупами та священним, шляхетним обов’язком знайти вбивць. Ніби він був єдиним у поліції, хто міг це зробити.
Напис на стіні не підказував йому, що робити. Він і сам знав. Напис надавав йому мужності зробити це.
— Але звідки ви знаєте, що вчинили правильно? — запитала Ем, і Ґамаш зрозумів, що сказав усе це вголос.
Її блакитні очі дивилися твердо і спокійно. Та щось змінилося. Здавалося, розмова набула іншої мети. У погляді з’явилася напруженість, якої раніше не було.
— Я не знаю. Навіть зараз я не зовсім упевнений. Багато людей переконані, що я помилився. І ви це знаєте. Я впевнений, що ви читали про це в газетах.
Емілі кивнула.
— Ви заарештували суперінтенданта Арно та двох його підлеглих і запобігли іншим убивствам.
— Я запобіг їхньому самовбивству, — уточнив Ґамаш.
Він чітко пам’ятав ту нараду. Тоді він належав до верхівки Сюрте. П’єр Арно був старшим і шанованим офіцером у поліції, хоча Ґамаш його не поважав. Він знав Арно ще із часів, коли той був новобранцем, і вони ніколи не ладнали між собою. Ґамаш підозрював, що Арно вважає його слабким, а він вважав Арно задиракою.
Коли стало очевидно, що зробили Арно і двоє його найкращих людей, коли навіть його друзі вже не могли цього заперечувати, Арно попросив про одну послугу. Щоб їх не заарештовували. Поки що не заарештовували. Арно мав мисливський будиночок в Абітібі, на північ від Монреалю. Вони поїхали б туди і не повернулися. Було вирішено, що так буде краще для Арно, для співучасників, для їхніх родин.
Усі погодилися.
Окрім Ґамаша.
— Чому ви їх зупинили? — запитала Емілі.
— Було достатньо смертей. Настав час для правосуддя. Таке старомодне поняття. — Він підвів голову й усміхнувся їй в обличчя. — На хвилину запала тиша. — Я вірю, що це було правильно, та досі мені іноді доводиться переконувати себе в цьому. Я як вікторіанський проповідник. Я постійно маю сумніви.
— Справді?
Ґамаш знову подивився на вогонь і надовго замислився.
— Я б зробив це знову. Це був правильний учинок, принаймні для мене.
Він знову подивився на Ем і зробив паузу.
— Хто така була Ел, мадам?
— Елль?
Ґамаш засунув руку до своєї сумки, дістав звідти дерев’яну скриньку й перевернув її, щоб показати літери, приклеєні до дна. Він вказав на «L». — Ел, мадам Лонґпре.
Вона не відводила від нього очей, але її погляд, здавалося, перемістився й зосередився на чомусь дуже далекому.
Попереду лід. Залишилось зробити лише крок.
Розділ тридцять четвертий
— Вона була нашою подругою, — сказала Емілі, не зводячи очей із Ґамаша. — Ми звали її Ел, але вона підписувала своє ім’я лише літерою «Л». — Уперше за кілька днів Ем почувалася спокійною. — Вона жила по сусідству зі мною. — Ем показала на типовий квебекський будиночок із крутим скатним залізним дахом і крихітними мансардними вікнами. — Багато років тому її сім’я продала будинок і переїхала. Після того, як Ел зникла.