— Ел шукала себе вже тоді, розуміючи, що з нею щось не так, ніби вона в чужому тілі. Вона знаходила розраду, уявляючи себе Елеонорою Аквітанською. Ем навіть зробила їй підвіску з геральдичним символом Елеонори. Орлом. Надзвичайно агресивним орлом.
— Тож ви склали все це докупи, і коли Сісі переїхала сюди, ви зрозуміли, що вона — донька Ел?
— Саме так. Ми знали, що в Ел була дитина. Ел зникла на кілька років, а потім ми раптом отримали листівку з Торонто. Вона почала зустрічатися з якимось хлопцем, який швидко її покинув. Та Ел встигла завагітніти.
Вона не була заміжня, і на той час, наприкінці п’ятдесятих, це був скандал. Ще коли Ел їхала з Індії, я бачила, що вона не здатна впоратися з емоціями. Маючи блискучий розум, вона була вразливою та неврівноваженою. Бідолашна Сісі! На її долю випало непросте дитинство. Не дивно, що ідея рівноваги стала для неї такою важливою. — Матінка приголомшено подивилася на Бовуара. Раніше це їй не спадало на думку. — Я не відчувала жодної симпатії до Сісі, жодного співчуття. Спочатку, коли ми зрозуміли, що вона донька нашої любої Ел, ми намагалися впустити її в наше життя. Не можу сказати, що ми до неї прикипіли душею. Вона була вкрай неприємною. Ел була як сонячне світло, яскрава, ніжна і добра. Та вона породила темряву. Сісі не жила в тіні своєї матері, вона сама була її тінню.
— Це знайшли в руці Ел. — Ґамаш намагався говорити якнайм’якше, але розумів, що жахливого змісту цих слів голосом не приховаєш. — Можливо, психіка Ел була неврівноваженою, та її серце залишилося непохитним. Вона знала, що було важливо. Протягом усіх років на вулиці вона берегла ці дві речі. — Він торкнувся скриньки і кивнув на кулон. — Вас трьох. Вона оточила себе своїми друзями.
— Ми намагалися не випускати її з поля зору, але вона то потрапляла в лікарні, то виходила з них, а потім зрештою опинилася на вулиці. Ми не могли уявити, що наша Ел живе на вулиці. Ми пробували влаштовувати її в притулки, але вона завжди тікала звідти. Нам довелося навчитися поважати її волю.
— Коли в неї забрали Сісі? — запитав Ґамаш.
— Я точно не знаю. Гадаю, їй було близько десяти, коли Ел поклали в лікарню.
Вони на мить замовкли. Кожен із них уявляв собі маленьку дівчинку, яку забрали з єдиного дому, який вона знала. Брудного, нездорового, але все ж таки дому.
— Коли ви знову побачили Ел?
— Ми з Матінкою і Кей часто їздимо автобусом до Монреалю. Кілька років тому на вокзалі ми помітили Ел. Ми були шоковані її виглядом, але з часом ми до цього звикли.
— І ви показували їй роботи Клари?
— Клари? Навіщо б ми це робили? — Ем була явно збентежена. — Ми ніколи з нею надовго не затримувалися, лише на кілька хвилин — давали їй одяг, ковдри, їжу, трохи грошей. Але ми ніколи не показували їй роботи Клари. Навіщо?
— Ви коли-небудь показували їй фотографію Клари?
— Ні.
Запитання, схоже, знову спантеличило Ем.
«І справді, навіщо?» — подумав Ґамаш.
«Мені завжди було до вподоби твоє мистецтво, Кларо», — сказала Ел розчавленій і зломленій Кларі.
Мені завжди було до вподоби твоє мистецтво.
Ґамаш відчув на своєму обличчі тепло вогню. Цікаво, Ел коли-небудь отримувала квоту на вилов тріски або працювала на будівництві?
— Як ви дізналися, що Ел убили?
Він мусив поставити це питання, хоча й розумів, що завдає Ем болю. Утім Ем явно готувалася до нього і майже не відреагувала.
— Ми повернулися до Монреалю двадцять третього грудня, щоб вручити їй різдвяний подарунок.
— Навіщо було повертатися? Чому ви не подарували їй подарунок після презентації книжки Рут?
— Ел була людиною звички. Усе, що виходило за рамки її рутини, засмучувало її. Кілька років тому ми спробували зробити їй подарунок раніше, їй це не сподобалося. Ми затямили той урок. Це мало бути двадцять третє. Ви, здається, спантеличені.
Він дійсно був спантеличений. Він не міг повірити, що жінка, яка живе на вулиці, слідкувала за часом. Звідки вона взагалі знала, який то був день?
— Анрі чітко знає, коли настає час обіду і час прогулянки, — промовила Ем, коли Ґамаш розповів їй, що його непокоїть. — Я не хочу порівнювати Ел зі своїм цуценям, але врешті-решт вона й була такою. У неї були надзвичайно розвинені інстинкти. Ел жила на вулиці; вона була божевільною, брудною, виваляною у власних екскрементах, одержимою п’яничкою. Та вона була найчистішою душею, яку я коли-небудь зустрічала. Ми шукали її біля «Огілві», потім на автовокзалі. Зрештою, ми зателефонували в поліцію. Саме тоді ми дізналися, що її вбили.