— Нічого страшного, — сказав він, радіючи, що справа рухається до завершення, і попрямував назустріч буревію.
Він справжній герой, мисливець, який кидає виклик труднощам, бореться з найлютішою хуртовиною, яку хтось колись бачив! Хіба він не гідний того, щоб ним захоплюватися?
Вискочивши на вулицю, Бовуар побачив, що снігу намело йому по коліна. Він пробрався до своєї машини і наступні пів години розгрібав навколо неї сніг. Проте сніг був пухнастим та легким і навіював спогади про дні, коли в дитинстві він радів завірюхам, бо тоді можна було не ходити до школи.
Деяких мешканців села негода не зупинила, і вони вирушили у своїх справах на снігоступах і лижах. Крізь сніг і шквальний вітер їх ледь можна було розгледіти. Інших автівок, окрім машини Бовуара, на дорозі не було.
— Сер, — годину по тому звернувся до старшого інспектора Лем’є, — я знайшов це під дверима.
У руках він тримав довгий, товстий, вологий від талого снігу конверт.
— Ви не бачили, хто це приніс? — Ґамаш перевів погляд із Лем’є на Ніколь. Вона знизала плечима і повернулася до свого комп’ютера.
— Ні, сер. У таку хуртовину можна підійти до самих дверей, і ніхто тебе не побачить і не почує.
— Хтось таки підійшов, — зауважив Ґамаш.
Чітким, вишуканим почерком на конверті було написано: «Старшому інспекторові Арману Ґамашу, управління поліції Квебеку». Він розірвав конверт, і його охопив страх. Швидко проглянувши обидві сторінки, він схопився на ноги і попрямував через усю кімнату, накинувши парку і навіть не потурбувавшись застібнути її перед тим, як виходити в люту заметіль.
— Я можу вам допомогти? — гукнув навздогін Лем’є.
— Надіньте куртку. Агентко Ніколь, йдіть сюди. Одягніться й допоможіть звільнити мою машину від снігу.
Вона поглянула на нього, більше не намагаючись приховати свої почуття, але зробила те, що їй сказали. Енергійно працюючи, вони втрьох відкопали його «вольво» за лічені хвилини, хоча сніг продовжував намітати.
— Досить. — Він смикнув дверцята і кинув шкребок і лопату в салон. Лем’є і Ніколь перебігли на інший бік машини, навипередки поспішаючи зайняти пасажирське сидіння. — Залишайтеся тут, — наказав Ґамаш, перш ніж зачинити дверцята й рушити з місця. Колеса крутилися, намагаючись зчепитися з дорогою. Раптом машина повільно покотилася вперед. Глянувши в дзеркало заднього виду, Ґамаш побачив Лем’є, який, зігнувшись, усе ще стояв на тому місці, звідки він штовхнув машину. Ніколь, руки в боки, стовбичила позаду.
Серце Ґамаша калатало, але він змушував себе не тиснути на газ. Снігу випало так багато, що ставало важко відрізнити дорогу від бездоріжжя. Піднявшись на пагорб по дю Мулен, він завагався. Двірники несамовито працювали, ледве встигаючи зчищати сніг. Намети все росли й росли, і він розумів, що зупинятися надовго не можна, бо машина застрягне. Але який обрати шлях?
Старший інспектор вискочив з автівки і став на дорозі, дивлячись то в один, то в другий бік. Куди їхати? До Сен-Ремі? До Вільямсбурга? Куди?
Він постарався опанувати себе й заспокоїтися. Не рухатися та прислухатися до власних відчуттів. Нічого. Лише завивання вітру та холодний сніг, що заліплював обличчя. Жодної підказки. Ні стіни з написом, ні голосу, що шепотів би крізь вітер. Але залунав голос у його голові. Ламкий, різкий, чіткий голос Рут Зардо:
Скочивши назад у машину, Ґамаш поїхав так швидко, як тільки можна було, до Вільямсбурга, туди, де прощені й ті, хто прощає, мали зустрітися знову. Але чи не запізниться він?
Як довго пролежав там цей лист?
За якийсь час, що здався Ґамашеві вічністю, у його полі зору з’явився Легіон-Хол. Проминувши будівлю, старший інспектор повернув праворуч. І побачив машину. Ґамаш не знав, відчувати полегшення чи жах. Він зупинився позаду й вискочив з автівки.
Стоячи на вершині невеликого пагорба, він дивився на озеро Брюм. Вітер жменями кидав сніг йому в лице та засліплював очі. Удалині, у паузах між шквалами, він ледве міг розгледіти три постаті, що насилу просувалися засніженим озером.