Хто ж би відняв її
В нашого пана вже?
Хай володіє він нею один,
Владу ту радо ми всі визнаєм:
Він оборонить із нею і нас
Муром міцним, військом грізним.
Фауст
Дарунки, роздані тобою,
Натхнули їх на бранний труд;
Нехай ідуть вони до бою,
А ми удвох лишімся тут!
Несхитним муром ставши вколо,
Вони вбезпечать тишу й мир
Півострову, який із суходолом
Поєднує легеньке пасмо гір.
Це край щасливий, край блаженний,
Це рай для всіх земних племен,
Уділ прекрасної Гелени,
Що став в той день благословен.
Коли між комишів Еврота
Вона з яйця постала там,
Божественна, осяйна врода,
На диво матері й братам.
Цей край у радості безмірній
Тобі несе свої скарби;
Над світ увесь, тобі покірний,
Свою вітчизну возлюби!
Хай шпиль зубчастий ледве-ледве гріють
Холоднуваті сонця паруси,
Там нижче гори трохи зеленіють —
Вже є якась пожива для кози.
Джерела б'ють, дзюрчать гірські потоки,
Тут зелен кожен схил і кожен яр,
Тут полонини стеляться широкі,
Хвилюють руном лагідних отар.
Худоба ходить безбач там рогата,
Над урвищами бережно пнучись,
Всім є тут тирло, хоч скота й багато,
Між скелями печер доволі скрізь.
Тут Пана храм, тут жвавих німф оселі,
Байраків свіжа, прохолодна тінь,
Дерева тут гіллясті понад скелі
До неба пнуться, рвуться в височінь.
Це праліси! Пишає дуб крислатий,
Немов навік у землю вкоренивсь,
А явір, соком радісним наллятий,
Стрункий-гінкий, мов граючися, звівсь.
Там молоко струмує для маляток,
Здоров'ям віє тінявий намет,
Жахтять плоди — Помони щедрий даток,
І з борті капле запахущий мед.
Тут щастя дістають у спадку,
Рум'яні лиця і вуста,
І кожен тут в довіллі і в достатку
Немов безсмертним вироста.
Викохуються діти ніжним маєм,
Доходять мужньої снаги,
Дивуючись, ми віри не діймаєм,
Що люди то, а не боги.
Сам Аполлон у постаті пастушій
Ходив між ними взором красоти;
Коли природа опанує душі,
Водно зіллються всі світи.
(Сідаючи побіч неї).
Прийшла до нас сподівана година,
Минулого нехай потане й слід!
Найвищий Бог зродив тебе, єдина,
Твій рідний край — прекрасний перший світ.
Навіщо ця тісна фортеця?
Лиш побажаймо — і для нас
Аркадія блаженна розцвітеться,
Ясна і юна повсякчас.
В той край коханий, рай жаданий
Дорога нам тепер лежить,
Змінявши трони на альтани,
В аркадськім щасті вільно жить!
Сцена нараз відміняється. До низки гротів притуляються позакривані альтани. Тінявий гай розкинувся аж до навколишніх стрімчастих скель.
Фауста й Гелени не видко.
Дівчата з хору полягали спати — хто де.
Форкіада
Чи довго ще оті дівчата спатимуть?
Таж їм, мабуть, і в сні того не снилося,
Що я отут на власні очі бачила.
Збуджу я їх — хай молоді чудуються,
Та й ви, бородані, що, долі сидячи,
Ждете розв'язки дивної історії, —
Вставайте, гей! Струсіте жваво кучері,
Пробуркайтесь і слухайте оповісті!
Хор
Говори нам, розкажи нам, що за чудо-диво склалось!
Найлюбіше те нам слухать, чому вірити незмога,
Бо уже ж нам остогидло, на ті скелі дивлячись.
Форкіада
Очка ледь попротирали, вже й занудилося вам?
Ну, то знайте: в цих печерах, в цих наметах,
в цих альтанах,
У притулку цім затишнім скрилась пара ідилічна —
Наша пані з нашим паном.