Новый украинский «Фауст», создание талантливого поэта-ученого, надолго останется одним из добрых даров украинской культуры. Это дар народам Украины и Германии и всем любящим и чтущим Гёте, где бы они ни жили.
Лев Копелев
1964
ЛУКАШІВ «ПРА-ФАУСТ»
1955 року збагатилась, «приросла» українська література ще одним шедевром: з’явився вперше повний «Фауст» у перекладі Миколи Лукаша. То не був перекладацький дебют: ще 1953 року вийшов друком «Перший удар» А. Стіля, 1955 — «Мадам Боварі» Ґ. Флобера. Але тільки всеохопна трагедія Й.-В. Ґете дала українцям уявлення про величезний творчий потенціал справді геніального перекладача. З’явлення Лукашевого «Фауста» уподібнювали до появи нової прекрасної планети, — настільки все відбулося швидко і раптово. Маючи перед очима результати блискучого подолання непереборних, здавалось би, труднощів оригіналу, заговорили не лише про майстерність, а й про моцартіанську легкість, з якою творив молодий талант. І мало хто відав, що незаперечному тріумфу передувала виснажлива, небезпечна часом, каторжна праця. Понад двадцять років життя віддав Микола Лукаш цьому шедеврові, до речі, так ніколи і не вважаючи свою роботу доведеною до кінця. Більше того, він твердив навіть, що на трагедії Й.-В. Ґете навчався / і таки навчився / мистецтву перекладу. Коли народився нарешті «Декамерон» Д. Боккаччо, Микола Лукаш, поплескуючи по свіжій палітурці долонею, говорив гордовито: «Эта штука сильнее, чем «Фауст» Ґете». Цитував, як ми розуміємо, Йосипа Віссаріоновича, але цитату завбачливо уривав на потрібному слові.
Набагато пізніше, а саме 1981 року, він — без жартів уже — зізнавався: «… во дні они / буде тому вже років тридцять! / я мав честь працювати в Харківському університеті. Саме тоді, завершуючи «роботу над «Фаустом», робив я перші підходи до «Декамерона»: переклав одну новелку в трьох відмінних /тобто різних/ стилістичних транскрипціях, одна з яких і послужила пізніше ключем до перекладу всієї книги…»
Та повернімося до першопочатків: коли конкретно розпочалась ота галерна робота над «Фаустом»? На це маємо чітку відповідь самого Миколи Олексійовича: «В шостому-сьомому класах переклав кілька дрібних віршів Гайне, в дев’ятому з якоїсь читанки пісеньку Ґретхен, що ввійшла без змін у переклад «Фауста». Перед війною я зробив був повний переклад першої частини архітвору, але все те пропало під воєнну завірюху і робилось по війні вже геть наново» / «Автобіографія» 1986 року /.
Отож, першу частину «Фауста» було завершено ще 1941 року, тоді тобто, коли Микола Лукаш був студентом історичного факультету Київського державного університету. Додамо: є докази того, що цю роботу він продовжував і в роки німецької окупації, а потім служби в Радянській Армії /1943-1945 роки/. Лукашеві довелося перейти через важкі, щоб не сказати страшні, випробування — і фізичні, і моральні. І весь оцей апокаліптичний час було витрачено передовсім на справу фактично безнадійну: він наводив мости між народами, що перебували в стані тотальної війни й, охоплені ворожнечею та ненавистю, затято винищували одне одного. Микола Лукаш вірив, що це минеться, що архітвір Й.-В. Ґете знадобиться ще і прислужиться землякам. Він черпав у ньому наснагу й натхнення, перейнявшися філософією великого німця: «Доки нам ще світить сонце — тримаймо голову високо!»
Повністю «Фауста» було перекладено 1951 року, — Лукаш на ту пору викладав німецьку й англійську мову в Харківському сільськогосподарському інституті. Зберігся переписаний начисто рукопис, де на першій сторінці грубого загального зошита зазначено:
Харків, Артема 44
Сільськогосподарський інститут
Лукаш Микола Олексійович
Це підтверджує і найперша трудова угода з Держлітвидавом: датовано її 4 липня 1951 року /з приміткою «здано»/.
Таким чином, 12112 рядків /включно з латинським словом Finis/ потрапили до редакторів, які, правду кажучи, розгубилися: нічого подібного не лежало досі на їхньому столі.
Їхню розгубленість можна зрозуміти, адже «Фауста» до Держлітвидаву передав особисто Максим Тадейович Рильський, якому 1950 року Микола Лукаш надіслав один з попередніх варіантів свого перекладу. Після деяких роздумів переклад відправили на внутрішню рецензію Л. Первомайському, найавторитетнішому на ті часи знавцеві німецької літератури й мови в Києві /той же Максим Рильський зізнався в листі до Лукаша: «я запогано знаю німецьку мову»/. Л. Первомайський протримав у себе Лукашевого «Фауста» три з гаком роки: читав його, перечитував, робив виписки, зрештою написав розлогий відгук. Але до видавництва не квапився його відправляти, щоб, як він пояснював згодом, не зашкодити Лукашеві. Минуло ще понад десять років, поки рецензію оприлюднено було в книжці «Творчий будень», і сьогодні маємо нагоду розібратися в тому, що саме збентежило Леоніда Соломоновича і чому він так довго вагався. Цитуємо: