«В перекладі чимало чудових, а часом і прекрасних сторінок, але в цілому його не можна вважати повною і безсумнівною перемогою М. Лукаша. Точніше кажучи — переклад цей довершений — не вимагає додаткової роботи, можливо, за винятком дрібниць, якщо оцінювати його, виходячи з тих принципових засад, які поклав в основу своєї праці перекладач. Але я не поділяю цих засад».
«Стильова домінанта Лукашевого перекладу виявляється насамперед в лексиці довільним групуванням архаїзмів, вульгаризмів та діалектизмів там, де це не викликається конечною потребою, де завдання художності може бути досягнуте вживанням розвиненої і точної лексики сучасної української літературної мови; по-друге — в намаганні за всяку ціну для кожного ідіоматичного німецького вислову знайти українську ідіому переважно в мові селянській давно минулих часів; по-третє — в «українізації» середньовічного німецького побуту, образно-художнього мислення, термінології; і нарешті /частково/ — в архаїзованому синтаксисі, фразеології та схильності перекладача до архаїчних наголосів».
«Було б півбіди, коли б уся ця віджила мовна бутафорія лежала тільки на поверхні перекладу, не просякаючи його наскрізь. Але, ставши на шлях стилізації мовної, перекладач неминуче повинен був піти також і шляхом стилізації загальнопоетичної, а це призвело загалом до зниження стилю — «Фауст» у Лукаша часом звучить як травестія або бурлеск».
«Тінь травестованого Енея стояла за спиною перекладача. Але під час читання виникає ще й інша аналогія, саме — з Кулішевими перекладами з Шекспіра».
Щодо цього Л. Первомайський не помилявся: Пантелеймона Куліша Микола Лукаш вважав своїм літературним навчителем — нарівні з Тарасом Шевченком; він уважно студіював саме оті переклади Шекспірових п’єс, а ще уважніше — Кулішеву «Біблію». Але ж ім’ям Панька Олельковича можна було хіба що лаятись і лаяти, а вживалося воно виключно з додатками на кшталт «український буржуазний націоналіст», — Леонід Соломонович не тільки це знав, а й відчував, за висловом російського прозаїка, «поротым задом»:
«Справді, чим можна пояснити той факт, що перекладач вживає замість слова «головнокомандуючий» — гетьман, «імператор» — цісар, «економ» — підкоморій, «скарбник» — підскарбій, «бакалавр» — бакаляр, «селітра» — салітра і т. д. і т. п. Що це, коли не стилізація, хапання за віджиле, бальзамування трупів, втеча в минуле?»
Втім, особисто мені довелося бути свідком прецікавого випадку: як Леонід Соломонович по телефону випрошував у Миколи Бажана Кулішів проскрибований переклад «Біблії». Це тривало доволі довго: Миколі Платоновичу вочевидь не хотілося розлучатися з унікальним примірником, що його 1903 р. видало у Відні Лондонське біблійне товариство. Л. Первомайський наполягав, і зрештою Микола Бажан здався: «Добре, присилайте шофера свого, але глядіть!..»
Таким чином, у нас є підстави твердити, що Пантелеймон Куліш «стояв за спиною» не лише Лукашевого «Фауста», але й за спиною Франсуа Війона, пересотвореного Л. Первомайським.
Вживання раритетних, напівзабутих, діалектних слів трактував Микола Олексійович як збагачення мови, а зовсім не як «бальзамування трупів». В архіві Лукаша знаходимо численні виписки з українських і російських класиків, котрі слово «цісар» вживали як цілком нормативне: вийшло ціле філологічне дослідження. Втім, Леонід Соломонович уперто гнув своєї:
«Звичайно, не можна оголошувати «поза законом» жодне окремо взяте слово. Кожне слово в системі художньої мови може бути виправданим. Коли ж колекціонування маловживаних слів, архаїзмів та вульгаризмів перетворюється на самоціль, а повторність їх вживання не викликається художньою необхідністю і суперечить завданню художності, тоді слід рішуче повставати проти подібної мовно-стильової тенденції».
«Але, здається, тут не стільки його провина, скільки біда того, хто забуває, що «в кареті минулого далеко не поїдеш», — ніби навіть захищає Л. Первомайський зухвалого перекладача — і тут же закидає:
«Кількість переходить в якість — мовна домінанта починає звучати фальшиво.