Фауст. Трагедія

У Лукаша:

Глянь, пане-брате! Ну й дівульки!
Гайда слідом, підчепим хто яку.
Хмільного пива дзбан, кріпкий тютюн до люльки
Та дівка при боку — оце нам до смаку!

Переклад, на перший погляд, точний, навіть» пане-брате» є в оригіналі. Але точний він лише на перший погляд…»

Об’єктивності заради мусимо сказати, що факти українізації, ба навіть гіперукраїнізації перекладів «мали місце», більше того — Микола Лукаш цього прагнув і досягав свідомо. Адже заповітною метою його перекладацької діяльності, ще точніше — творчості, було: не тільки ознайомити українського читача з літературою зарубіжною, а насамперед подарувати зразки літературних стилів і жанрів, що їх в літературі українській досі не існувало — з тієї простої причини, що рідною мовою їх поки що не спромоглися /чи не здогадались/ написати. Прикладів набирається чимало, і виглядають вони переконливо.

Славнозвісна сцена пиятики розперезаних буршів називалася:

Авербахів шинóк у Липську

/Ватага веселих хлопців/

В остаточному варіанті:

Авербахів склеп у Ляйпціґу

/Веселе товариство розважається/

Порівняймо з перекладом Васіля Сьомухи на білоруську мову:

Піýніца Ауэрбаха у Ляйпцыгу

(Гуляє весела кампанія)

А ось первісний варіант сцени «Біля колодязя?:

Л і з а

Про Варку чула вже чи ні?

Ґ р е т а

Ні, мало я на вулиці бувала.

Л і з а

Вже догулялась, нагуляла.
Сивілла повілá мені.
Пишайсь тепер!

Ґ р е т а

А що?

Л і з а

Та вийшло зле:
Як їсть, себе годує і… малé.

Остаточний варіант сцени «Коло колодязя»:

Л і з х е н

Про Бербельхен ти чула щось?

Ґ р е т х е н

Ні, рідко я ходжу між люди.

Л і з х е н

Сьогодні чула я од Труди,
Що їй до скруту вже прийшлось,
Отій гордячці!

Ґ р е т х е н

                    Як?

Л і з х е н

Вже щось в ній є;
Тепер на двох і їсть, і п’є.

Маємо визнати, що в первісному вигляді сцена переносила нас в українське село /а цього Лукаш і добивався/, тоді як видрукований текст занурює в ситуацію середньовічного німецького міста.

І все-таки з приводу поодиноких правок не завадило б висловити жаль. Приміром, нам більше припав до ґусту довоєнний варіант пісеньки Мефістофеля в Авербаховому шинку. До речі, і називається він трохи не так: «Пісня про клопа».

Жив царик-старичина,
Клопа великого мав, —
Клопа того, як сина
Єдиного, кохав.
.............................

І от в шовки, атласи
Клопа вже одягли,
Дали стрічки-прикраси,
Хреста — й того дали…

Він став міністром скоро
І орден получив,
І взяв тоді до двору
З собою родичів.

Актуальний, знайомий, сучасний сюжет, чи не правда? І ми, здається, вияснили засади перекладацького мистецтва, як їх розумів Лукаш: бути не таким собі тлумачем, але співтворцем. Звичайним творцем нових естетичних цінностей у контексті оригінальної української літератури. В цьому він аж ніякий не виняток. Приміром, дуже близькі погляди на перекладацьку місію сповідував відомий російський майстер поетичного пересотворення Лев Ґінзбурґ:

«Переклад — це обмін життями. Ти цілковито віддаєш своє життя авторові, але натомість береш його життя. В цьому і полягає, напевне, таємниця перекладу. І щоби цей обмін направду відбувся, ти мусиш, з одного боку, до кінця зрозуміти життя й особистість автора, а з другого боку — самому володіти досвідом почувань, досвідом пережитого».