Фауст. Трагедія

Варто нагадати, що представникові галасливої Нью-Йоркської групи Юрію Тарнавському, який самовпевнено вчив Лукаша, як перекладати «Льорку», Микола Олексійович відповів епіграмою досить вдалою:

Що ж, ти маєш рацію:
Я — сумнівний шанс!
Ти за реставрацію,
Я за Ренесанс.

Та повернімось до внутрішньої рецензії Л. Первомайського, написаної ще на початку 1955 року /а не 1956, як він помилково зазначив/. Вже 1966 року, публікуючи давній відгук у книзі «Творчий будень», Л. Первомайський доточив кілька речень, так би мовити, резюме:

«Фауст» вийшов з друку і знайшов прихильну зустріч у читачів та критики.

Не знаю, чи сталося це внаслідок моєї рецензії, чи з ідентичних вимог видавництва, але в друкованому перекладі хоч цісар і залишився цісарем, проте головнокомандуючий став уже головнокомандуючим.

На жаль, залишилося те, що вимагало найбільшої роботи, — загальний мовний стиль».

Напевне, Микола Лукаш скористався, не міг не скористатись, деякими підказками Л. Первомайського, внаслідок чого «гетьман» обернувся-таки на «головнокомандуючого». І рецензент був вельми втішений. Натомість і сам Л. Первомайський врахував / змушений був врахувати / уроки Лукашевого «Фауста». Недарма ж він загримав вихід Ґетевої трагедії на три роки, — добрячу, отже, пройшов виучку! І коли читаєш останню велику /велику без жодних скидок/ перекладацьку роботу Л. Первомайського — «Великий Тестамент та інші поезії» Франсуа Війона, — то мимоволі згадуєш і «Фауста», і «Декамерон» /звісно, в перекладі розкритикованого рецензентом Лукаша/. І вже навіть не тінь, а живий-живісінький усміхнений пан Микола стовбичить за спиною відживленого волоцюги Війона:

В ядучих лугах, в спухлині й гангрені,
В пупах живих гадюк, в блювотині,
В крові, яку цирульники мерзенні,
Коли зіходить місяць у вікні,
Розмазують, щоб сохла, по стіні,
У шапликах, в яких після злягання
Гулящі підмиваються дівки,
У ночвах, де намочують не прані,
Смердючі пелюшки мамки та няні,
Обмовців слід варити язики.

/«Балада про те, як слід варити язики обмовників»/

Який розкішний бруталітет, яка експресія! Хочеться цитувати ще і ще:

Мару, що груди відкриває
Задля реклами до сосців,
Купців, що спритно оббирають
Короткозорих покупців,
Жонглерів, зрячих і сліпців,
Злодійчуків веселу зграю,
Гравців, розпусників, ченців
Про милосердя я благаю!

А псам отим, які гадають,
Що знову їхній час наспів,
І в чисте поле вибігають
Збирати підлий свій засів
/За ґрати через них я сів/,
Я б в очі перднув — так не маю
Вже сил, і всіх без зайвих слів
Про милосердя я благаю!

/«Балада, у якій Війон благає всіх про милосердя»/

В листі до Олександра Борщагівського (27 вересня 1973 р.) Л. Первомайський звірявся: «Скажу тобі відверто, що мій Війон справив тут на всіх величезне враження, про нього багато говорять, пишуть мені, вважають великою літературною подією (…)

Коли я перекладав — легко, на одному диханні, без найменших зусиль, напруження і тому — мені здавалося, що я не перекладаю, а відтворюю, якщо не своє, то чуже, сповнене трагізму, замордоване, розтоптане, кинуте в безодню принижень і страждань неймовірне життя, висловлене гіркими, грубими, цинічними словами, але від того не менш людське і людяне.

Не знаю, чи зможу я коли-небудь ще створити щось подібне. Мова корилась мені без будь-якого спротиву, я виминав її, плекав, формував, немов піддатливу глину, рядок застигав навічно майже без чернетки…»

І от ще промовистий приклад:

Ти ж добре знаєш, Лихварихо,
Цнотливість — тільки машкара.
Щоб хвойду не спіткало лихо
Годить їй любасові тра.
Хай інша в церкву зазира,
Гріши сміливо і одверто.
Не візьме пекло хабара, —
Кому потрібний злот зітертий?