/«Балада чарівної Зброярки гулящим дівкам»/
Колись Л. Первомайський викривав був Миколу Лукаша за бридке слівце «блядь», вкладене в уста солдафона Валентина. Вийшовши на війонівську передсмертну відвертість і щирість, Леонід Соломонович, збагачений досвідом Лукаша, вже не стримується:
А не заплатить гість — я не стерплю.
Де гроші, курво? Не руйнуй господу!
Зірву плахоття з неї й розділю —
Їй тільки те зоставлю, що зісподу,
А верхнє все собі в винагороду.
— Анциболот; Бодай ти був ізгиб!
Котися в пекло, у найглибшу глиб! —
А я, зачувши ті рулади й трелі,
Їй ліхтаря під око — лемент, хлип,
Аж гук гуде у нашому борделі.
/«Балада про гладуху Марґо»/
Дозволимо собі висловити припущення, що з тому давньому змаганні Лукаш переміг, не був принаймні подоланий. Сказане зовсім не означає, що Микола Олексійович не бачив вад, не помічав прорахунків у своєму перекладі. Перечитуючи «Фауста» через якийсь десяток років, він позалишав на берегах такі ось резолюції: «Невже треба було так гидко перекладати?.. Гидотний Лукаш!» Немає сумніву, що переклад цей було б наново переглянуто й удосконалено, коли б на заваді не стала невблаганна гостя-смерть.
Можуть запитати: а навіщо було витягати з архівної темряви незавершені уривки довоєнного перекладу, властиво — начерки українського «Фауста»? Гадаємо, що це необхідно було зробити — хоча б для того, щоб усвідомили всі, яка страшна єгипетська робота передувала отому щасливому з’явленню в нашій культурі — виданому 1955 року повному «Фаусту». Розуміємо, що нагадування про каторжну працю перекладача — ніяка не новина. Втім, пропоновані тексти дають поживу для роздумів і матеріал для висновків, чи не так?
Леонід Череватенко
2002
УРИВКИ З ДОВОЄННОГО ПЕРЕКЛАДУ ТРАГЕДІЇ Й.-В. ҐЕТЕ «ФАУСТ»
Знов близитесь ви постаті туманні,
Що вже колись являлися мені!..
Чи вдержу ж вас тепер? Чи тій омані
І знову серце ввірує, чи ні?
Ви ринете? У млистому здійманні…
ПРИСВЯТА
Знов близитесь ви, постаті туманні,
Що вже мені являлися колись…
Чи вдержу ж вас тепер? Чи знов омані
Мої чуття прихильно піддались?
Ви ринете! Пануйте ж невтриманні,
Коли з імли вже владно піднялись;
В менé в грудях тремтить щось, молодіє,
Коли од вас чудовий дух повіє.
Із вами йдуть картини днів одрадних,
І не одна кохана тінь встає…
* * *
Ну ось, я лікар і правнúк,
І — на нещастя — богослов,
І в філософію я вник —
До всіх, усіх наук дійшов,
Та як не бився, не старавсь —
Як дурнем був, так і оставсь…
Я став магістр, став доктор, і от —
Воджу уже десятий год
Учеників своїх за ніс
Туди й сюди, навпрям, навкіс, —
А серце крається в самого:
Не можем знати ми нічого…
* * *
— Ну, ось, усе мені далось:
І філософію, й правá,
І теологію нащось —
Усе я вивчив, голова!
І що ж від цього я здобув!
Такий розумний, як і був.
Я вже магістер, доктор, і от
Уже який десятий год
водú
І так, і сяк, туди й сюди.
* * *
Хоч я ніколи і не вагаюсь,
Хоч я і пекла, й чортів не лякаюсь,
Зате ж я і радості вже не зазнаю,
Бо бачу ясно, що правди не взнаю.
Бо бачу ясно — не можу навчати,
Не можу людей на добро напучати…
Не маю я майна, грошей,
Ані поваги до людей —
Так пес би жити не остався!
Тому у магію я вдався —
Чи не одкриє дýхів міць
Мені одвічних таємниць,
Щоб я вже більше не страждав,
Чого не знаю, не казав,
Щоб я узнав, що світ творúть,
Щоб я узнав, що світ держúть,
Щоб я зглибúв основ основу,
А не пускав слова-полову…