Єлизавета Марківна встигла поїхати з чотирирічною донькою (майбутньою мамою Натана) за день до окупації Вільнюса, а її чоловік залишився. Хоча міг поїхати разом із нею. За її словами, він збирався організовувати підпілля і воювати. Романтик!
Згадуючи свого першого чоловіка, Єлизавета Марківна завжди сумно і, як здавалося Натану, з деяким докором хитала головою. Іноді називала його «несерйозною, непутящою людиною». Мовляв, кому була потрібна його смерть? А погодився би поїхати із нею — може б, і вцілів…
Цікаво, що ще з дитинства, нічого не знаючи ні про іудаїзм, ні про Каббалу, яка стверджує, що повертаються і вселяються в нові тіла душі тих, хто з якоїсь причини не зміг виконати свою місію на землі, Натан завжди відчував в собі присутність чиєїсь іншої, дуже рідної, але все ж таки не його власної, душі. З роками, щоправда, це почуття стало не таким гострим…
Так от, повертаючись до психоаналізу: Натан-онук нагадував Єлизаветі Марківні її «непутящого» першого чоловіка, якого вона, не дивлячись на свої наступні два заміжжя, продовжувала любити. Два її інших чоловіка були людьми «путящими», поважними: один — заступник начальника таксопарку, другий — директор ательє з пошиття одягу. Обидва померли відносно рано, від хвороб. І бабі Лізі, наче її переслідувала зла доля, довелося тричі овдовіти. За кілька років до еміграції в Ізраїль вона познайомилася і зійшлася з полковником артилерії у відставці, ветераном війни, увесь кітель в орденах. Але діти полковника уїхали в Америку і потягнули тата із собою, не зважаючи на всі його благання залишити його з «Лізонькою».
Вона ніколи не знімала золотий перстенець з маленьким рубіном з безіменного пальця лівої руки. Як удовиця. Попри всю свою любов до ювелірних прикрас, в нових заміжжях ніколи більше не носила обручку. І прізвище діда Натана, яке вона колись взяла собі, теж не міняла. І весільну їхню світлину завжди тримала у рамочці на видному місці. І жодних інших світлин із «путящими чоловіками» онук ніколи в неї не бачив.
Онук, на погляд Єлизавети Марківни, також був несерйозним і непутящим. На такого, як він, вона вважала, не можна покластися. Такі або гинуть наглою смертю, або потрапляють за ґрати.
Вона одвічно підозрювала Натана у намірах скоїти щось непристойне. Наче відсувала фіранку його душі і заглядала всередину: «Нумо-нумо, зараз подивимось, що там за бісики». Віддаймо їй належне: вона завжди безпомилково могла вгадати, коли онук симулював хвороби, щоби прогуляти школу, коли (як воно сказати м’якше) заглядав у батьківські гаманці і знаходив там «зайві» дрібні гроші, у яких схованках ховав цигарки. Все це його до біса дратувало. Таке слідкування! Така підозрілість!
Коли у дев’яносто першому крихітна Литва виривалася з кривавих тенет Радянської імперії і по старій бруківці Вільнюса знову поперли танки, а вільнюські міліцейські спецпризначенці і снайпери на дахах за наказом з Москви відкрили вогонь по мирних мешканцях, баба Ліза примчала додому і почала вимагати, щоби батьки негайно зачинили всі двері і вікна. «Він же піде до телевежі і там загине! В нього є зброя, він десь ховає зброю!» — кричала вона, як завжди, правильно вгадавши плани Натана, тодішнього другокурсника університету. Щодо зброї, щоправда, помилилася. Де він міг її взяти? Але до телевежі пішов…
А може, причина їхньої обопільної нелюбові була в тому, що вони з бабою Лізою були наче представники різних світів? Натан — друг вільних муз, а Єлизавета Марківна — бухгалтер — служитель холодних цифр. Ситий голодного, так би мовити…
Як би там не було, у своєму серці Натан все життя плекав образу на бабу Лізу. І у тому, що бабуся залишилась одна в Ізраїлі, у будинку престарілих, винним себе не вважав. Адже вона так багато віддала не йому, а онучці: окрім любові — і квартиру свою, коли Світлана вийшла заміж, і гроші їй завжди підкидала, і допомагала ставити на ноги дітей. І рояль.
***
Бабу Лізу він, звісно, відвідає. Але важливіше — дізнатися про можливість для них із Анею зробити штучне запліднення. Адже все далеко не просто: потрібно отримати ізраїльське громадянство, оформити медичну страховку, знайти лікарню, де це роблять — дітей у пробірках. А як бути з житлом? З роботою? З мовою? Невже знову кудись їхати, все починати спочатку?
От як буває: одному Бог дає дітей, іншому ні. У Свєтки вже третя дитина народилася, до того ж незапланована. В кожній країні — по дитині: перша — у Литві, друга — в Ізраїлі, третя — у Канаді. Аня ж на що лише не згодна, щоби стати матір’ю. А не дає Бог.
Не так давно вони були на прийомі у чергового репродуктолога, відомого в Нью-Йорку спеціаліста в цій галузі. Навіть не дослухавши їх до кінця, лікар-світило взяв аркуш паперу і калькулятор. І погнав стукотіти по кнопках, розповідаючи, за яку процедуру дає знижку і на скільки відсотків, а за яку — знижку не дає. І все записував цифри у стовпчик, щось додавав, вираховував відсотки. А стовпчик зростав, зростав, стаючи колоною, і лінзи окулярів відомого лікаря поблискували.
Наприкінці прийому вручив їм аркуш із кінцевою сумою, від якої в обох потемнішало в очах. Просив не тягнути із відповіддю, тому що в нього — черга, все розписано на півроку наперед.
На вулиці Аня розревілася. А Натан розсердився, повернувся до кабінету того лікаря-бухгалтера і розірвав аркуш з калькуляцією перед його носом. Гроші грошима, але ж не можна так відверто, не ковбасу все ж таки продає!
Такі почуття можна зрозуміти.Але проблему це не вирішило.
З’їздили з Анею і на могилу відомого хасида — ребе Шнеєрсона, що на кладовищі у Квінсі. Вважається, що дух величного любачівського ребе може творити дива. Потрібно залишити на могилі записку і помолитись. Говорять, що свої прохання по факсу та електронній пошті туди шлють євреї зі всього світу. Сотні прохань на день!
На кладовищі, біля склепу, знаходився і невеличкий будинок, де факс і комп’ютер, які приймали онлайн-прохання. В тому ж будинку — молитовня і їдальня. Як це часто-густо буває у євреїв — все в одному місці.
Вдвох з Анею вони увійшли до склепу. Незважаючи на пізній вечір, тут було немало відвідувачів, чоловіків і жінок різного віку. Натан написав своє прохання і кинув папірчик ближче до надгробку, біля якого лежало багато згорнутих папірців. Зібрався уходити. Аня накрила голову косинкою, взяла до рук молитовник.
І така вона була прекрасна у своєму відчаї, у своїй мольбі, що, дивлячись на дружину, Натан якось по-новому полюбив її. Подумав тоді, що заради неї ладен їхати не лише у Квінс на кладовище, а і до дідька в зуби.
До речі, поки Аня молилася, Натан у сусідньому будинку вже пив горілку «Смірнофф» із хасидами. В них, виявляється, було якесь свято. А коли у євреїв свято, то потрібно співати і гуляти, хоча б і на кладовищі. Вийшовши зі склепу, замислена Аня знайшла свого чоловіка підпитим, що танцював, обійнявшись із хасидами. Всі разом присідали, викидали колінця і завзято вигукували: «Машиах! Машиах!..»
Так, дух любачівського ребе допоміг гарно розважитись того вечора. Але з дитиною — на жаль, ніяк. І грошей на нові медичні експерименти в них вже не було.
А роки ж летять. Ані вже тридцять вісім. Годинник «тік-так, тік-так». Аж у вухах дзеленчить.
Глава 3
Єлизавета Марківна могла поїхати до Канади разом із ріднею, але вирішила залишитись в Ізраїлі. Попросила допомогти їй скласти і віднести до будинку престарілих речі.
Дивно, звичайно: донька, зять, онуки, правнуки. І начебто ніхто не винен у тому, що бабуся залишилась сама. Всі мають свої поважні причини, всіх можна зрозуміти. Але так і спадає на думку: баба з возу…
Пояснюючи таке своє рішення, баба Ліза запевняла, що у будинку престарілих їй зможуть забезпечити прийнятні умови життя, необхідний догляд, медичне обслуговування тощо. Проте, окрім цього, так би мовити, офіційного, існувало ще й інше пояснення — істинне: Єлизавета Марківна жаліла своїх доньку та онуку, не хотіла там, у Канаді — на новому місці і в чужій країні — стати для них тягарем. І хоча була жінкою примхливою, що вимагала підвищеної уваги до своєї персони, але коли необхідно було зробити важкий, страшний крок — відрізати поживому, Єлизавета Марківна цей крок робила. Вона була людиною вчинку. Реалістка за натурою, ілюзій не плекала, знала, на що іде, обравши для себе будинок престарілих.