Вона любила повторювати: коли потрібно, справжня жінка має вміти закривати своє серце.
Мама, звичайно, відчувала через це докори сумління. Вибачалась і перед Натаном, казала, мовляв, бабусі там буде краще. Раз на рік потім їздила її навідувати до Ізраїлю, на тиждень чи два.
Натан опинився в Америці, ще коли вся родина залишалася у Литві. Чоловік сестри у Вільнюсі відкрив свою комп’ютерну фірму, бізнес пішов, ні про яку еміграцію він і чути не хотів.
А Натан поїхав у Нью-Йорк за студентською візою, з четвертого курсу філологічного факультету. Їхав не назавжди, лише на рік. Але невиразне передчуття, що він залишиться в Америці, не полишало його душі.
Незабаром на чоловіка Свєтки у Вільнюсі наїхали, почали вимагати гроші і поставили на «лічильник». До Ізраїлю їм тоді ледь не бігти довелося. Але в Ізраїлі їм вперто не подобалось, і через деякий час вони переїхали до Канади.
Таким чином і розлетілася родина по світу…
Раз на рік Натан дзвонив в Ізраїль, вітав бабусю з днем народження. Вона нічого не знала про його життя в Америці. І він і не намагався просвіщати її щодо цього. Запитував про те, про що зазвичай питають старих: як спиш,який апетит, що болить? Через кілька хвилин, коли перелік цих традиційних питань добігав кінця, Натан подумки підбирав слова прощання, наостанок бажав бабусі здоров’я, обіцяв дзвонити частіше. Бувало, щоправда, і таке, що забував привітати бабу Лізу навіть і з днем народження. Тоді мама дзвонила йому з Канади і вимовляла йому: мовляв, не добре це — бабуся ображається.
Глава 4
До цього він ніколи не бував у будинках престарілих. Не доводилося. Зараз очікував побачити щось похмуре, гнітюче.
Нічого подібного! Жодних тобі темних кімнат і щільно закритих штор. У просторій світлій залі за столиками сидять старенькі (бабусь приблизно вдвічі більше; статистика, виходить, права — вік чоловічий коротший за жіночий). Грають у карти, читають, розмовляють. Дивляться телевізор. Доглянуті, причесані.
І за одним зі столів, обличчям до вхідних дверей— баба Ліза. Майже не змінилася за п’ять останніх років. Вражаюче, Єлизавету Марківну у її вісімдесят вісім років можна було легко впізнати по світлинах п’ятидесятирічної давнини. Є такі обличчя — незмінні. Хоча така незмінність часто відноситься дотипу облич грубих, наче виструганих рубанком.
А в Єлизавети Марківні риси тендітні. З її обличчям природа працювала не рубанком, а тонкими ювелірними інструментами, дбайливо знімаючи кожну зайву крихточку, щоб досягнути такої красивої похилості чола, широкого розрізу очей і м’якого підборіддя. Хіба що носик в неї був трохи смішний — гулькою.
Її обличчя, звичайно, зараз було у зморшках, але абсолютно не в’яле. Чарівний бантик вуст. Щоправда, через старість нижня губа почала виступативперед, і від цього обличчя набуло виразу деякого невдоволення. Але очі, які Натан завжди порівнював із двома стиглими вишнями, залишались яскравими, навіть попри наявність штучного кришталика в одному з них і періодичнийкон’юнктивіт.
Волосся її було геть сиве. І без завивки. До сих пір не міг уявити собі бабу Лізу з непофарбованим волоссям і без перманенту.
О-о, ці красиві слова з жіночого світу! Слова, що колись лунали з вуст баби Лізи і чомусь дуже хвилювали серце хлопчика Натана одним лише своїм звучанням: манікюр, косметика, ательє, фасон…
Єлизавета Марківна — саме вона, і ніхто інший, навіть не мама, котра своїй зовнішності приділяла небагато уваги, — колись відкрила для Натана цей чарівний світ, де жінки — у перманенті, у манікюрі, у фасоні. Деякий час він плутався і не міг розібратись у значеннях цих чарівливих слів.
Баба Ліза у велюровій сукні з ательє, з каштановим пишним волоссям, хоча і ходила смішно своїми коротенькими ніжками, уривалася прекрасною дамою у світ Натана-онука.
А слідом за нею дріботів чоловік — який-небудь нещасний заступник директора.
Чимось вони — її чоловіки, офіційні і громадянські, незважаючи на всі відмінності, були схожими. Вони нагадували її слуг, пажів з її почту.І цей бік бабусиної натури для Натана завжди залишався найзагадковішим.
Чоловіки Єлизавети Марківни покірно терпіли всі її примхи. Здавалося, вони були навіть щасливі мчати, скажімо, в магазин о сьомій ранку, аби «купити Лізочці свіженький сирок». І якщо баба Ліза вирішувала, що той сирок несвіжий — а таке траплялось не один раз — чоловікові доводилось шукати «свіжий» чи не по всьому місті.
Всі чоловіки однаково називали її «Лізонькою» чи «Лізочкою». Дивилися на неї, як на богиню, знизу вгору, хоча вона була невеличкою на зріст. Самі прибирали квартиру, займалися господарством. Пригадую, її останній чоловік — полковник артилерії у відставці —на схилі років навіть почав писати вірші, всі присвячені «Лізочці». Важко було повірити, що бувшого військового, який все життя читав лише газети та статути військової служби та ще, може, якісь статті про балістику, раптом потягнуло на лірику. До того ж, писав це не для «публічного читання», а лише для Лізочки. Просив, щоб вона нікому з рідні та близьких про це не казала…
Чим же вона так зачаровувала чоловіків? Якому гіпнозу їх піддавала? Одного разу Натан помітив, як Мирон Сергійович — той чоловік, що директор ательє, проходячи за спиною баби Лізи, яка сиділа за столом, раптом спинився і обережно змахнув з її плеча пушинку, що влетіла до кімнати через вікно! Дослівно, як у прислів’ї: здувати кожну порошинку, як з королеви.
Але коли приходила біда, вона вставала зі свого трону, знімала корону, відкладала вбік свій «сирок» і, засукавши рукави по лікті, як остання наймичка, доглядала за хворим чоловіком. Сама бігала по магазинах на край Вільнюса, витрачала, не рахуючи, гроші на лікарів і ліки, вилизувала до блиску квартиру, виводила хворого на прогулянки, міцно тримаючи його під руку, як би важко це не було для неї. Жила лише чоловіком, ним одним, аби лише видерти його з лабет хвороби. Боролася заповзято…
***
Зараз вона сиділа у кріслі-каталці, поклавши праву руку на стегно, де у місці зламаної кістки тепер був вставлений титановий штир і накладені шви.
Вона відразу упізнала Натана, побачивши ще здалеку, як він йшов по коридору з букетом квітів. Злегка підняла голову і зняла окуляри.
Здрастуй, бабусю, — нахилившись, він поцілував її у щоку.
— Здрастуй. Ось тобі стілець, сідай, — вона вказала на стілець, що стояв поруч. — Не думала, що ти приїдеш. Не чекала.
Я теж, направду, не збирався. Але все ж таки вирішив тебе навідати.
Дякую… Це ж треба було такому трапитись, а-ах!.. Йшла коридором, раптом запаморочилося в голові, в очах потемнішало, і я — на підлозі, з поламаною ногою. Відвезли в лікарню. А в той день був теракт, в лікарню привезли поранених. Тому мені ще довелося чекати до ночі, поки прооперували всіх важких… Треба кудись поставити квіти. Су-ро! Су-ро! — покликала вона, і через кілька хвилин біля них стояла медсестра.
Це мій онук Натан. Пам’ятаєш, я тобі розповідала про нього.
Дай-но нам якусь вазу для квітів.
Зараз щось знайдемо. Добридень, — привіталася вона із
Натаном. — Ви молодець, що приїхали, не злякалися. У такий то час — другий теракт за місяць!
Невдовзі на столі стояла ваза із квітами. Очі майже всіх стареньких у залі із заздрістю і цікавістю спрямовані були на них: на бабу Лізу з онуком і на квіти.
Ти надовго приїхав?
— Не знаю, в мене квиток з відкритою датою. Думаю, тижня на два, може, трохи більше.
Вона замовкла. Погладжуючи своє напудрене підборіддя, дивилася перед собою. Намагаючись осягнути розумом почуте. Така складна категорія часу з його відносністю: два тижні! Це ж так довго — як два століття! Або ж: це так швидко — наче дві миттєвості…